Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Я знаю. Мені вже розповіли.
— Що, правда? А хто... хто тобі...
— Мені дзвонили з фінвідділу, тож я у курсі. І я чула твою розмову з цим… як його? Цим містером...
— Бейкером, — підказав Роберт.
— Так, містером Бейкером... То що, виходить, я знову у справі? Ми продовжуємо в тому ж дусі?
— Так, звичайно. Наш фенікс несподівано повстав із попелу, і на рахунку з'явилася велика сума. А ще це рідкісне купе...
— Родстер.
— Не зрозумів?
— Кажу, що це родстер, а не купе... Єдиний у своєму роді... Збираєшся пустити його з молотка?
— Так. А ти проти? Хотіла залишити його собі? — спитав він жартома. — Хочеш, коли стемніє, ми покатаємося...
— Ні, — відрізала я жорстко. — Ця машина жахлива. Давай скоріше її продамо, доки репортери не прогризли мені голову. Вони й так вважають, що ми купили її за благодійні гроші. Тільки журналістських розслідувань мені не вистачало.
— Окей, добре-добре. Я зараз же зателефоную до аукціонного дому і домовлюся про оформлення лоту. Дорого таку можна штовхнути, як ти гадаєш? Тисяч так за...
— П'ять мільйонів.
— Га? — не сприйняв мене Роберт серйозно. — Ти що, жартуєш? Та машини стільки не коштують, люба.
— Ця коштує. Просто повір мені на слово.
— Так, гаразд, — зрозумів він першопричину моєї жорсткості. — Вибач. Вибач, що я вчора... ну... вибач, що я так поводився. То був важкий довгий день, я не виспався, а потім трохи випив і зовсім поплив. Мене розібрало, я не усвідомлював того, що кажу. Ясно?
— Угу, — кивала я, дивлячись у вікно.
— Ну добре, вибач, я поводився як осел. Такого більше не повториться, обіцяю. Що я можу ще для тебе зробити, щоби ти посміхнулася?
Я подивилася на нього і сказала:
— Вийди до журналістів і скажи їм, що фонд дотримає свого слова. Що я казала їм правду, і всі отримані кошти негайно підуть на закупівлю обладнання. Вже за тиждень. Гаразд?
— Гаразд, — відповів він без затримки. — Це все?
— І продублюєш те, що сказав тобі містер Бейкер.
— Що саме?
— Що проектом і надалі займатимусь я. Тому що я була, є і буду його куратором. І жодної відпустки у мене не буде. Жодних домогосподарок. Ти мене зрозумів, Баттон?
— Так, міс Фергюсон. Ніяких проблем.
Ми спустилися вниз і вийшли на поріг, де охорона ледве утримувала натовп журналістів, які снували скрізь. Хтось записував прямий репортаж на фоні вікон будівлі, хтось фотографував "Лисицю" та викладав її фото у мережу. Але щойно з парадних дверей з'явилися відповідальні особи за проектом, вся армія сполошилася і почала рватися вперед із заготовленими питаннями...
— Містере Баттон! Чи правда, що проект синтетичного органу закрили?!
— Ні, це брехня, — відповів Роберт. — Ні про яке закриття не йдеться.
— Але ж фонд втратив усі кошти, отримані від меценатів! Як ви збираєтеся вирішувати цю проблему?! — лізли репортери по чужих головах.
— Ми її вже вирішуємо, до того ж дуже успішно. Буквально сьогодні вранці компанія зуміла залучити новий капітал на суму понад шість мільйонів доларів.
— О-о-о-о-о-о... — загудів натовп. — А цей автомобіль?! Чи правда те, що він перебуває у розшуці як викрадений?!
— Ні, — відповіла я, — це неправда. Транспортний засіб було передано на баланс законно. У нас на руках і ПТС, і ключі, і договір дарування. Вже за тиждень цю дорогу машину буде продано з аукціону, а отримані кошти підуть на закупівлю медобладнання для клініки.
— Чи правдиві чутки, що вас звільнили з поста і ви більше не займаєтеся проектом?! — ударили мене по найболючішому місцю.
Я з питанням у очах озирнулася на Роберта. І він мене реально шокував:
— Ці чутки — нісенітниця. Міс Фергюсон не тільки залишається куратором проекту, а й заслужила на підвищення. Відтепер вона призначена моїм другим заступником.
— Що? — відвисла у мене щелепа.
— Тобто, — були вражені репортери, — ви призначаєте на цю посаду власну наречену? А хіба це законно? Це не суперечить діловому кодексу?
— У кодексі йдеться про близьких родичів, — відмахнувся Роберт, — а міс Фергюсон поки не є мені дружиною, тож усе легально. До того ж вона справжній професіонал і добре знає свою справу... Я залишаюся для неї начальником не тільки на роботі, а й удома, — пожартував мій наречений, чим викликав сміх у хижого натовпу.
— І все ж міс Фергюсон змогла вас переконати не закривати проект, чи не так, містере Баттон?!
На це запитання Роберт не знайшов швидкої відповіді. Гадаю, він відчував незручність переді мною — пригадуючи нашу не найприємнішу розмову на цю тему.
Але я взяла ініціативу до власних рук і розрядила ситуацію:
— Ми обговорили це на домашній нараді. Просто сіли на кухні і все розклали по полицях, як і має бути в будь-якій нормальній сім'ї.
— О, це так мило! — підхопили журналісти.
— Спочатку, — імпровізувала я, — Роберт сумнівався, що в нас вийде. Але потім я переконала його в тому, що потенціал все ще є, ми все ще можемо знайти гроші до кінця цього року, як і було обіцяно... Тому всі домовленості чинні, всі попередні контракти, укладені з підрядниками, продовжують діяти, а кошти, що надійшли, підтверджують те, що проект живіший за всіх живих. Гроші від меценатів надходять. І я впевнена, це лише початок.
— А ваш амбітний наречений не перетягує на себе ковдру у таких речах?
— Що ви... — сміялася я. — Це він тут великий бос. А вдома головна я. У нас там повний матріархат. Правда, Роберт?
— Звичайно, — підігравав він, навіть не моргаючи оком, — у неї я завжди ходжу по стійці смирно. Що Аліса накаже, те й роблю. Адже не дарма вона тепер мій заступник. Вона — класичний сірий кардинал. Коли я буду у відрядженні, міс Фергюсон зможе підписувати мої папери.
— І все ж таки, — повернулися репортери до головного, — хто ці щедрі меценати, які врятували проект фактично в останню мить?
