Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Вас примушували до сексу? — повторив репортер, простягаючи телефона, щоб чітко записати відповідь з усіма коливаннями голосу.
А я застигла і не могла промовити й слова. До горла підступила грудка, вона не давала мені відповісти правду — розповісти всім, що я спала зі своїм викрадачем. І ми робили це не раз. І якби моя воля, я б зробила це куди більше разів.
— Ні, — нарешті відповіла я і зберегла вірність правді. — Такого не було. Мене не примушували до сексу.
На якусь мить я замовкла. Мені здавалося, що вони бачать мене наскрізь. Що той журналіст, який поставив питання, так і чекав від мене подробиць, він ніби все про мене знав і просто хотів отримати зізнання. Слів про те, що я розважалася з бандитом, поки всі шукали мене як полонянку.
Я швидко згадала, як він зривав з мене одяг і цілував скрізь, де хотів. Як він змушував мене тремтіти і дряпати його спину від спраги. Він був наполегливий і пристрасний, наче я й справді єдина жінка у всьому його житті...
— Стоп! — склав Роберт руки хрестом. — Ваші слова — провокація! Міс Фергюсон не відповідатиме на ці запитання! — розлютився мій наречений від таких "безглуздостей". — Прошу вас піти... Виведіть цю людину на вулицю, хлопці.
Репортера взяли під руки та безцеремонно витягли з натовпу. Але питання продовжували сипатись як сніг.
— Міс Фергюсон, — розштовхала колег короткострижена брюнетка, — розкажіть нам про людей, про ваших викрадачів. Хто вони?
Незважаючи на те, що мені здавалося, ніби я люблю Чорнова, він залишався все тією ж тварюкою, яка змусила мене піти проти власної природи. Через нього я зруйнувала те, чим жила цілий рік. Він злочинець та злодій, він убивця. А таким нелюдям немає виправдань.
— Людина, яка це зробила — справжній мерзотник, — говорила я вголос саме те, що думала про Макса. — Він безпринципний бандит, рецидивіст, дуже жорстокий, холоднокровний убивця, який заради грошей готовий знищити ні в чому не винних людей. Людські життя для нього — ніщо, і коли заради наживи потрібно вбити десятки людей — це його не зупинить, — сказала я і уявила дітей, які тепер помруть через нього. — Таких виродків треба садити довічно. Дуже важливо ізолювати їх від суспільства, а ще краще не витрачати грошей платників податків на утримання у в'язниці — подібних потвор треба одразу саджати на електричний стілець... Я так вважаю.
Зала різко зашуміла і почала просити ще гучних фраз, ще коментарів, ще більше подробиць про життя в полоні. А я наче побачила перед собою Чорнова. Все, що розповіла журналістам, мені хотілося повторити йому в обличчя. І десь у душі я вірила, що він подивиться цей репортаж і почуватиметься кепсько — він скрипітиме зубами, але нічого мені не зробить. У нього не залишилося шансу поквитатися зі мною, тепер буду готова, якщо він знову до мене заявиться. Він сам навчив мене боротися з тими, хто точить на тебе зуб. Тож прострілити Максу плече я буду готова на всі сто відсотків. Хоча в очах суспільства я залишалася жертвою...
— Міс Фергюсон, — звернулася до мене дівчина в окулярах, — прошу пояснити... Ви назвали викрадача вбивцею. Хоча при цьому кажете, що весь час провели у підвалі... Ви бачили, як він це робив? Він убивав при вас інших людей? Як це було? Поділіться з нами, будь ласка. Ким були його жертви і як вам вдалося це побачити?
Після цих слів я раптом відчула, що сиджу на хиткому стільці. Чорнов і справді був убивцею, він забрав життя у сотень малюків, вкравши всі гроші меценатів. Але я не могла розповісти всім, що теж була там. Адже якщо я зізнаюся, що була поруч і допомагала, то... вони всі зрозуміють, що я брешу і заслужила на покарання.
— То він убивця чи ні? — запитав інший репортер.
Слово не горобець. Я сказала все як є, але тепер загрузла у власній брехні. Якщо я погоджуся, що він убивця, мені доведеться розповісти про пограбування сенатора. Але ж поліції я сказала, що ні в чому не брала участі. Копи були впевнені, що я просиділа в полоні і нічого до ладу не бачила. То як же бути?
— Так, — кивнула я після паузи, підтвердивши свої слова. — Він убивця.
(— Ого. Нічого собі... — шуміли голоси. — Оце заява.)
— Ви бачили, як він це робив? Кого він убив? Розкажіть нам подробиці.
— Я бачила, як він це робив. Бачила. Я тоді була поруч із ним. Я була свідком убивства людини.
(— Зараз вона скаже. Це буде просто бомба…)
— Але ж, — не розуміла журналістка, — адже вас тримали в підвалі. У темряві та самоті... Як ви могли це бачити?
Моя відповідь привернула увагу не тільки папараці, а й Роберта — він уважно дивився на мене, не зводячи очей. Він побоювався, що я скажу щось таке, про що потім пошкодую. Щось таке, про що було б краще мовчати, а якщо й казати, то лише поліцейським. Адже мої свідчення були іншими, я нібито нічого не бачила та не знала. Я ж не покидала лігва до самого кінця...
Але я розуміла, як зробити, щоб вийти сухою з води.
— Викрадач убив мого водія. Він холоднокровно застрелив його, щоб не було свідків. Він витяг його з весільного лімузина і вбив, пустивши в нього кулю... Які ще потрібні докази того, що мій мучитель убивця? І якби я не втрутилася... якби не стала благати... Я впевнена, що він би застрелив обох моїх подруг. Він спочатку вдав, ніби відпускає їх, ніби це акт доброї волі. Але потім він узяв пістолета і...
— Але ж він живий, — перебила дівчина.
— Що? — не зрозуміла я. — Хто?
— Той чоловік, ваш водій.
Я чітко пам'ятала ту мить. Коли він відтяг шофера за купу піску, і почувся постріл. Помилки не могло бути, Макс точно в нього стріляв.
— Він вижив? Його врятували?
— Ні, ви не зрозуміли, — хитала головою журналістка. — У нього ніхто не стріляв. Водій розповів, що викрадач просто відпустив його та вистрілив у повітря. Але він не збирався його поранити. Просто налякав і велів іти... Ви цього не знали?
— Ні, — опустила я очі, переосмисливши те, що було в день мого весілля. — Я тільки чула... постріл... Я гадала, що він убив його.
