Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

Я раптом усвідомила, що за весь час Макс не вбив жодної людини. Ані копа, ані охоронця, ані навіть іншого бандита... Яким би він не був, але далі розмов його жага вбивати не заходила. Все, чого він так хотів — це повернути мене назад і прищепити любов до бандитизму. Зробити мене знову своїм "Лисеням". Будь-якою ціною. Навіть якщо я цього не хотіла.

— А як його звати? — спитали у мене просту річ, чим висмикнули з туману роздумів. 

— Що, перепрошую?

— Його ім'я. Як звати вашого викрадача? Поліція так і не змогла встановити особу терориста. Адже ви провели з ним так багато часу. Можливо, ви знаєте його ім'я?

Я подивилася на серветку, край якої стирчав з-під склянки з водою. І я вже кілька хвилин машинально виводила ручкою його ім'я. На м'якому папері чорніли чотири жирні літери: "МАКС". Це слово так і крутилося у мене на язиці — мені варто було зробити його відомим. Він чудово розумів цей ризик, коли відправляв мене назад. Коли звинуватив мене в тому, чого я не робила, а потім кинув під дверима як набридлу іграшку... 

Проте я його не здала.

— Ні, — збрехала я і зім'яла серветку, ледве відпивши води. — Він не представлявся. Я навіть не пам'ятаю його обличчя. Мій викрадач ніколи зі мною не говорив. Він просто замкнув мене у підвалі і тримав у ньому, як собаку. А згодом відпустив... Це все.