Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Е... — розгубилася я, — а що саме я маю прокоментувати?
— Чия це машина?!
— Машина? — стала я несміливо крокувати живим коридором з папараці. — Що за... О боже... — затрясло мене від побаченого. — Це ж "Лисиця"...
Перед офісом фонду стояв ненависний мені кабріолет. Це була отруйно-помаранчева Ламба без даху, через яку мене мало не посадили. І на цій же машині я припустилася найважчої помилки свого життя — вирушила з Чорновим у Вегас, щоб зрадити своєму нареченому. А тепер ця злощасна тачка красувалася тут, переді мною, на очах у купи журналістів та всіх співробітників компанії.
Я ніби стояла перед усіма голою. Мені було страшно озирнутися і глянути на всі боки — раптом я натраплю на Макса. Адже він, напевно, десь тут, стоїть у натовпі. Або ще гірше...
— Ця машина належить фонду, міс Фергюсон?! — не замовкали репортери. — Чи не надто дорога покупка на тлі закриття проекту синтетичного органу? Що на це скажуть батьки вмираючих дітей?
Я дістала з сумки телефон і почала судомно шукати у списку контактів "фінвідділ"...
— Алло, — відповіли мені.
— Лауро, це Аліса. Ти знаєш, що в нас під будівлею — капець яка дорога тачка?
— Так.
— Ти знаєш, чия вона? — заходила я здалеку. — Тобі відомо, хто її власник, кому вона належить?
— Власне, це і є проблема, про яку я тобі казала.
— Тобто?
— Ця машина тепер належить нам. Вона перебуває на балансі фонду.
— Що? Що ти щойно сказала? — не могла я подужати останню фразу.
— Сьогодні вранці на ім'я компанії оформлено транспортний засіб, і це не ми. Це пожертвування.
— Господи... — темніло у мене в очах. — Пожертвування?
— У призначенні угоди було зазначено, що це на користь твого проекту.
— Кошмар, — шепотіла я. — Який же ти ідіот, Чорнов... Просто цілковитий ідіот.
— Юридично все чисто. Колишній власник — той самий Бейкер, що й перерахував гроші. Він оформив дарування і не вимагав нічого натомість. Тільки пустити машину на потреби проекту.
Що більше я розуміла, наскільки все серйозно і небезпечно, то більше боялася запитати найголовніше.
— Дай мені відповідь на одне питання, Лауро...
— Так, на яке саме?
— Цей містер Бейкер — він зараз... у будівлі?
Лаура трохи забарилася, а потім мене просто приголомшила:
— Він зараз розмовляє з містером Баттоном.
Ця новина стала для мене вбивчою кулею, яка пробила тіло наскрізь і змусила серце танцювати у передсмертній агонії.
— А де... де зараз Роберт? — ледве трималася я. — Де зараз бос?
— У себе в кабінеті, — сказала Лаура, і цього було достатньо.
Я втратила інтерес до всього і вперто пробивалася до входу, розштовхуючи журналістів. Звідусіль чулися питання, але я їх ігнорувала — у голові пульсувало лише одне… Він тут! Тому все інше втрачало сенс і тьмяніло на тлі того, що могло статися. Тому що якщо вони зустрілися, якщо Макс прийшов до мого нареченого, то добра від цього не варто чекати.
Він його просто вб'є!
Промчавши по фойє і не сказавши нікому жодного слова, я стрибнула в ліфт і натиснула поверх директора. Якщо Лаура сказала правду, вони там. Мені треба встигнути, поки не надто пізно. Поки не сталося непоправне. Я навіть у кошмарному сні не уявляла, що радість від надходження грошей на дитячий рахунок заявиться під руку з жахом зустрічі мого минулого і майбутнього. Що за продовження дедлайнів я заплачу поверненням у моє життя Макса, і він увійде до кабінету Роберта під егідою благодійника. Як троянський кінь.
От тільки я не вірила, що ним рухало добро. Він просто хотів помститися — помститися тому, до кого я повернулася. Чорнов хотів знищити моє майбутнє, не боячись вже зовсім нічого — тепер йому нічого втрачати. Він міг піти на крайнощі, щоб насолити мені і зробити решту життя пеклом...
Я добігла до приймальні і з гуркотом увірвалася до кабінету.
— Макс?! — пробив мене мороз. — Це ти?
Я вбігла до кабінету директора на повному ходу і завмерла на місці. Між мною і Робертом стояв високий міцний чоловік у сірому костюмі: коротко стрижений, з татуюванням на шиї — його ледве прикривав комір білої сорочки.
Сумнівів у мене не було. Макс прикинувся діловою людиною і пройшов просто до керівника фонду, надягнувши краватку. І я розуміла, що в цьому кабінеті зараз станеться щось жахливе — ми не могли так зібратися втрьох і не зробити якоїсь дурниці. Серце мені підказувало, що на цьому мої стосунки з Баттоном точно прийдуть до фіналу. Так чи інакше…
— Чорнов?! — гукнула я гостя. І він повернувся до мене обличчям.
Але тут виявилося, що то був не він.
Переді мною стояв гладко поголений незнайомець "нормального" вигляду — тільки його очі були страшно холодні, наче він не людина, а робот. Причому робот-убивця, справжній кілер. Можливо, він був із охорони, просто раніше я його не бачила.
Сам же Роберт сидів спокійно за столом і розмовляв по телефону:
— Звичайно, містере Бейкер, — широко посміхався він, — ну природно. Всі ваші пожертвування будуть пущені на добру справу... Так, ми продовжимо роботу над проектом синтетичного органу, щоб врятувати сотні маленьких життів, — так тонко розкочував себе наречений, що здавалося, ніби йому дзвонить сам президент США. — Що, вибачте? — здивувався Баттон. — Фергюсон? — назвав він моє прізвище, і я знову почала відчувати тремтіння в руках. Мені це зовсім не подобалося. Зовсім! — Це ваша єдина вимога, я вас правильно зрозумів? Щоб проектом і далі займалася Аліса Фергюсон, чи не так? — тоді я відвернулась до вікна. Аж надто несподіваним став для мене цей поворот. Адже тепер я розуміла, що зобов'язана Максові — він буквально врятував мене від неминучого провалу. І якби не він, то Роберт нізащо не дозволив би мені продовжити роботу. Вчора він гранично ясно мені все сказав, помилки не могло бути. Але тепер він сяяв своєю білозубою посмішкою і кликав мене пальцем до себе, щоб розповісти дивовижну новину. — Ще раз дякую, містере Бейкер. Ви гідний громадянин своєї країни, і ми обов'язково напишемо ваше ім'я... Алло? Алло-о-о... Хм, поклав слухавку. Дивний мужик... — видихнув Роберт і поплескав себе по щоках. — Оце ранок видався, ух! Так, — звернувся він до чоловіка з татуюванням на шиї, — скажеш містеру Раміро, що все гаразд. Що гроші надійшли, все йде за планом. Я обов'язково знайду хвилину, щоби зустрітися з ним особисто. Але не зараз... Алісо, люба! — розкинув Баттон руки і підійшов до мене, щоб обійняти. — Як вдало ти приїхала, сонечко! Ти просто не повіриш...
