Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Алісо?! — гукнув мене голос, якого я не чула з самого весілля. — Це ти?!
У дверях стояв Роберт. Одягнений у білу сорочку з уже розстібнутим коміром, без краватки та запонок — такий домашній та звичний. Але я боялася зробити крок до нього. Я його ніби не впізнала — настільки дикою стала за цей час із Максом.
— Роберт... — раптом прорвало мене на гіркі сльози. — Боже... Роберт...
— О, мала, — міцно обійняв він мене і почав цілувати в маківку. — Алісо... Який я щасливий знову бачити тебе, крихітко... Я так боявся. Так переживав. Я так довго шукав тебе... Що сталося?
Він обсипав мене тисячами запитань і все не міг повірити, що я повернулася. Що я ціла і неушкоджена, стою з ним поруч і тихо плачу... Мені нарешті стало затишно і тепло. А з кошмаром було покінчено. І я сподівалася, що більше ніколи з ним не зустрінусь. Ніколи.
Через стільки часу я знову повернулася до нього. Я була вдома. Полегшено видихнувши і поклавши своє заплакане обличчя на плече нареченого. Тепер у це вже було важко повірити — аж надто багато тижнів я провела від нього на відстані. Провела зв'язана у підвалі. Серед бандитів та моральних потвор. В обіймах іншого чоловіка. Але я все одно була рада. Рада невимовно.
У будинку було затишно та тепло. Чисто прибрано, розкішно обставлено. Я вже забула, як це — відчувати себе вільно і в безпеці. Адже тепер я знала, що Стелла не вдарить мене у спину ножем, Асафа не приставить мені пістолета до скроні, а Міккі не підірве до біса. Проте головне, що тут мене більше не дістане Макс Чорнов. Його тут не було і не буде, він не наважиться прийти туди, де Баттон. Роберт нізащо не дозволить йому це зробити, він захистить мене від проблем і ніколи не скривдить. Просто тому, що він кращий. У мільйон разів кращий.
Мені хотілося залізти в душ і скоріше змити з себе чужий запах. Хотілося вмити обличчя, щоб його не потворила туш, що розтеклася від сліз. Я мріяла позбутися помади, яка торкалася його губ. Розірвати і спалити сукню, в якій я так хотіла виглядати красивою... в його очах. А тепер мені хотілося дряпати себе і рвати волосся, немов у психлікарні — мені ставало ненависним моє відображення в дзеркалі. Мені хотілося вдарити себе.
Але Роберт не міг дозволити мені просто впасти обличчям в подушку і проспати кілька днів. Він викликав бригаду лікарів, щоб вони мене оглянули та переконалися, що зі мною все гаразд. Мені ставили сотні запитань, проводили тести, просили стежити за світлом крихітного ліхтарика, брали кров на аналіз. Поліція питала мене, чи стала я жертвою гвалтівника — чи гвалтував мене викрадач. Але я дивилася на благаючий погляд нареченого і негативно хитала головою: "Ні, — говорила я. — Він до мене і пальцем не доторкнувся. Він просто тримав мене в підвалі, от і все..."
Роберт напував мене чаєм, а я дивилася в стіну зі скляними очима. Мені не вірилося, що ми розлучилися. Що все це прийшло до кінця. І я сиділа на кухні — жива і неушкоджена. З таким нудотним бажанням сміятися. Просто голосно реготати, усвідомивши, що він залишився у минулому, а моє життя знову повернулося до колишнього русла. Тепер мої рани загояться, і все стане як раніше. Все буде добре.
А потім Роберт організував для мене прес-конференцію. На моє ж прохання. Я мріяла якнайшвидше заявити про себе як про повноцінного співробітника фонду — мені хотілося довести самій собі, що все це насправді і тепер я вже не злочинниця, не бандитка. Не права рука одного кінченого зека. Я наречена гендиректора великого фонду, і цим пишалася.
Роберт забезпечив мені охорону та скликав журналістів. До дев'ятої години ранку навколо офісу були полчища репортерів, і всі вони мріяли зробити моє фото, поставити якомога більше запитань.
— Міс Фергюсон, міс Фергюсон! — кричали люди з мікрофонами.
Мене оточували камери, очі сліпили спалахи, на столі лежала купа телефонів, ввімкнених на запис звуку. Незважаючи на пізню осінь, у кабінеті стояла задуха. Було галасливо і незатишно, але я хотіла розставити всі крапки над "і", хотіла всім розповісти, хто такий Макс Чорнов.
— Як бачите, я жива, — сказала я, окинувши поглядом присутніх. — Мене викрали з-під вінця. Мене забрали, щоб мучити. Щоб я страждала і благала про помилування. Мене вкрали та сховали так, щоб ніхто не міг знайти. Як мені розповіла поліція, для пошуків був задіяний цілий відділ оперативників та детективів. Мене шукали десятки копів, але так і не змогли знайти... Мені обіцяли, що я повернуся, як тільки надійде викуп, але... ні про який викуп не йшлося. Це були чистої води садизм та приниження. Я б не побажала такої долі і найлютішому ворогові.
Як тільки припинила говорити, зала буквально вибухнула сотнею голосів, які синхронно кричали питання та просили розповісти якнайбільше брудних подробиць.
— Чому вас так довго не могли знайти? Де вас увесь цей час тримали? — спитала дівчина в окулярах із яскраво-червоною оправою. — Це правда, що вас тримали у занедбаному крилі Алькатрасу?
— Що? — здивувалася я. — Ні. Це неправда... Але я не знаю, де насправді мене тримали. Мені просто надягли на голову мішок і замкнули у темному підвалі. Там було тісно та вогко, дуже страшно та самотньо. Я готувалася до того, що мене вб'ють. Я дуже боялася, що кожен мій день виявиться останнім. Мені не давали нормально спати, не давали їсти, я не мала доступу до чистої питної води. Мене утримували як собаку. Немов тварину, яку вирощували на забій...
— Якого розміру просили викуп? Сума була надто великою?
— Викупу не просили, — повторила я, — це не було викрадення заради викупу. Інакше б я дуже скоро повернулася додому. Упевнена, якби питання було у грошах, то Роберт...
— Вас гвалтували?! — вигукнув один із репортерів. — У вас був сексуальний контакт? Вам доводилося вступати у статевий зв'язок із викрадачем?
Це питання було передбачуваним. Відповіді на нього нетерпляче чекали всі, але відповідати мені хотілося найменше. Я розкрила рота, щоб відповісти, і заклякла — відчувши, як палають щоки. Як їх нервово поколює від сорому.
