Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
Той вечір став справжнім пеклом. Він був страшніший навіть за день, коли Макс вкрав мене у Роберта. Тоді він зв'язав мене, надягнувши мішок на голову, і кинув у свій багажник, наче свиню. Він бив мене і мучив. Але цього разу не торкнувся і пальцем. Хоча біль виявився значно сильнішим, ніж минулого разу.
Як би він не приховував свою ненависть і образу, хоч би як намагався переконати мене в зворотному — все його лайно стало лізти назовні, як тільки я торкнулася хворої теми. Він намагався не думати про це, нічого не говорив про ту помилку, але в душі я знала. Мені було ясно, що рано чи пізно це спливе. І ця мить настала.
Він кричав і бив по столу кулаком, через що його ніжки зламалися і на підлогу ресторану посипалися пачки з грошима. Це було бридко, але всім було начхати — всі дивилися на нас, усі хотіли почути ще якомога більше жовчі та лайки. Люди чекали, коли ми зчепимося: я дам йому ляпаса, а він притисне мене до стіни, схопивши за горло. Проте нічого такого не сталося. Ми охололи одне до одного. Тепло між нами зникало, поступаючись місцем скрипучому морозу. І темряві. Після неї не може бути сонця, вже ніколи.
Адже він мав рацію. Так... Я тоді просто злякалася, боялася народити для нього дитину. Боялася побачити, як він перетворить нашу сім'ю на банду. Навчить підлітка пити та палити, подарує йому на день народження перший косяк та запропонує продавати однокласникам колеса. Я це бачила як наяву, у мене не залишалося сумнівів. Макс Чорнов — зовсім не та людина, яка розуміє, як треба ростити дітей. Він був грубий і небезпечний, з вибуховим характером, який відразу ставав вулканом серед зелених лугів.
Якби я цього не зробила, якби не спалила всі мости, то сталося б жахливе. Рано чи пізно він би вбив мене чи покалічив би дитину. Він злочинець, а не батько. Щоб зрозуміти це, не треба бути екстрасенсом чи психологом — достатньо глянути на його обличчя.
— То хто з нас убивця дітей, Алісо? — підійшов він до мене впритул і навис, як кат із важкою сокирою в руках. — Ти кажеш, що я завжди був таким. Що я анітрохи не змінився. І як був мерзотником, так і залишився. Ти кажеш, що це я зіпсував твоє життя. Що це я розтоптав усе те, чим ти жила... Але от з мого боку... все це виглядає навпаки. Тому що це я маю звинувачувати тебе у всьому, а не ти. Це я терплю тебе і намагаюся пробачити все те, що ти наробила. Намагаюся переконати себе, що це не привід викреслити тебе зі свого життя. Я щодня прокидаюся і думаю про це, хоч нічого тобі не кажу. А даремно... Як я бачу, ти про це забула. Мабуть, дітовбивцею ти бачиш тільки мене, хоча я просто вкрав купу грошей. Не вбивши при цьому жодної дитини. Всі ці гроші розійшлися б по кишенях чиновників, їх би все одно розпиляли і відмили б під гарним приводом. Це просто жалюгідні папірці, які б нікого не врятували. А ось ти, Лисеня, справжня вбивця. І я більше не можу це терпіти, я не можу собі брехати і говорити, що все окей. Все чудово. Так з усіма, мабуть, буває, еге ж? — усміхнувся він із іскрою у погляді. Як божевільний маніяк, готовий встромити свої зуби тобі в шию. — Ні, Алісо. Не буває... Ти хотіла бути нормальною людиною, жити нормальним життям? Так от, нормальні люди так не роблять. Вони ніколи так не роблять, як ти зробила... Ти не нормальна — ти така ж сволота, як і я. А може, навіть гірше.
Я не могла на нього дивитись і просто заливалася сльозами. Він усе зруйнував, наче ураган. Все те, що могло зцілити наші душі. Він не давав мені слова, не давав жодного шансу виправдатись. Він не хотів почути виправдання. Він був одержимий бажанням принизити мене і розчавити на очах у всіх, зробити з мене потвору та вбивцю. Але чи так це насправді? Для нього це було другорядне питання...
— Відвези мене додому, — знайшла я сили сказати ці слова, піднявши очі. — Поверни мене назад! — вимагала я тремтячим голосом і розуміла, що це кінець. Нам з ним більше нема про що говорити. Ані зараз, ані потім. Ніколи. — Просто відвези мене додому, Чорнов. Поверни, будь ласка, туди, звідки ти мене забрав... Якщо я така ненависна тобі. Не треба мучити нас обох. Давай закінчимо це зараз і більше не зустрічатимемося. Мені здається, це найкраще, що можна вигадати. Згоден?
— Хочеш додому?
— Так. Поверни мене додому і просто забудь, що я існую.
— Хочеш повернутись до свого мажора, так? — промовляв він це раз по раз, ніби плекав у душі негативну відповідь. Просто щоб зробити мені болючіше. Але Макс мене здивував. — Та будь ласка! — випалив він і схопив мене за руку. — Ходімо, я поверну посилку відправникові... Мене це вже дістало.
— Не тягни мене, виродку!
Але він був озлоблений. Макс відвів мене на паркінг і посадив у "Лисицю". Кабріолет ожив і помчав нас автострадою: розсікаючи тепле повітря пустелі, яке залишалося сухим навіть уночі — коли опускалася повна пітьма. Цей вітер обпалював мої щоки та підсушував сльози. Проте Максу було начхати, за всю дорогу він жодного разу на мене не глянув. Наче я йому чужа.
Ми безмовно їхали з Вегаса, не кажучи ні слова — обганяли всі машини, моргаючи фарами та сигналячи. "Лисиця" мчала нас у далечінь, наче пронизуючи час. Його стрілки поверталися назад, перекреслюючи все те, що було між нами. І добре, і погане. Моє повернення до Сан-Франциско стало завершальним етапом, яким усе й мало увінчатися. Мене викрав бандит, і я перейнялася до нього почуттями. Але він залишався бандитом, як би пристрасно я його не цілувала.
І я чітко розуміла, що це було помилкою. Вона повторювалася знову, мов прокляття. Минуло вісім років, проте нічого не змінилося. Я знову шкодувала через те, що оступилася — проміняла нормальне життя на безвихідь. При цьому зробила все із тим самим чоловіком, що й минулого разу.
Я була повна дурепа. Але тепер усе скінчилося.
Він привіз мене до гарного білого будинку і провів мовчазним поглядом до самого порога. Я озирнулася, щоб подивитися на нього востаннє і сказати кілька слів, але Чорнов просто сів за кермо і з вереском шин помчав у ніч. Ще якийсь час було чутно шум мотора, але за хвилину зник і він. Макс випарувався з мого життя так само раптово, як і з'явився у ньому. І я була цьому дуже рада…
