Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
Але натомість я викопав собі яму і викликав тільки злість. Хоча до кінця так і не зрозумів, чому.
— Хочеш відправити мене до в'язниці? — повторив я її слова. — Вважаєш, що там мені і місце, так?
— Так, — відповіла вона без сумніву.
І я почав повільно підводитись з-за столу, лякаючи залу. Музиканти раптом затихли, люди за сусідніми столами почали озиратися і відходити якнайдалі — хтось робив вигляд, що хоче до туалету, хтось ішов на перепочинок у бар, а хтось чекав на чужі одкровення з роззявленим ротом.
Та я не грав на публіку. Мені було все одно — я наплював на етикет і нарешті зірвав із себе безглуздого метелика, кинувши його на підлогу. Але це все, що я зробив із грубощів. Спробувавши дати їй шанс усе пояснити, я сперся руками на стіл і продовжив слухати.
— Може, поясниш мені причину цієї вистави?
— Те, що тобі видається виставою, — говорила вона з палаючими ненавистю очима, — насправді було справою мого життя! Я жила цими дітьми! Я жила цим фондом, витрачала всі свої сили на пошуки донорів, пошук спонсорів! Я шукала можливість зробити дитині пересадку нирки чи кісткового мозку, оббивала пороги різних відомств, організовувала благодійні концерти зі співаками, котрі так хотіли ділитися гонораром, як мертвий танцювати! Але цього завжди мало! Мало, Максе! І ось я знайшла ідеальне рішення — новий стартап якогось мегарозумного студента-медика, який здогадався створити систему вирощування будь-якого органу аж до дитячого серця, яке потім працюватиме, як доросле! Але ж ні... ти вирішив напасти саме на цей потяг! Ти вирішив украсти саме ці гроші! Ти вкрав саме ті тридцять мільйонів, які я так довго вибивала у великих компаній! Цих грошей вистачило б на запуск клініки вже через місяць, розумієш?! Ще місяць — і діти здобули б те, що їм обіцяють уже багато років!
Тоді я відчув себе дуже кепсько. Я не міг заперечити, адже не мав доказів правоти. Мені й справді не було відомо, навіщо сенатор віз ці гроші. Може, для підкупу влади. А може... і на порятунок смертельно хворих дітей.
— Ти впевнена у цьому? — поставив я риторичне запитання. — Може, помилилася? Звідки тобі знати, Алісо?
— Звідки мені знати, Максе?! Ти хочеш знати, звідки я дізналася про цю таємницю, цю секретну інформацію?!
— Так.
— ТА ПРО ЦЕ ГОВОРИТЬ ВСЯ АМЕРИКА, БЛЯХА! — кричала вона, і я бачив, як тече її туш. — ВСЯ! АМЕРИКА! ВСІ ТІЛЬКИ І КАЖУТЬ, ЩО ПРО ВИРОДКІВ, ЯКІ ОБЧИСТИЛИ ПОЇЗД! УЯВЛЯЄШ, ЯКІСЬ НЕЛЮДИ ВКРАЛИ ГРОШІ ДЛЯ ОНКОХВОРИХ ДІТЕЙ! НЕ ЗНАЄШ, ХТО Б ЦЕ МІГ БУТИ, ЧОРНОВ?!
— Пробач…
— За таке неможливо пробачити! — плакала вона. — Просто відірви свої очі від дзеркала і увімкни канал новин! Тебе ненавидить увесь світ! А разом із тобою і мене... Я стільки часу вбила на цей проект. Я вважала для себе священним обов'язком довести все до кінця та врятувати ці життя. А ти... ти просто вкрав мене, забрав у них надію. Але тобі цього було мало — ти цинічно поцупив ці гроші, щоб просто розтринькати їх у ресторані... Усі ці шикарні готелі та казино, дорогий одяг та ювелірка, всі ці бакси на вітер... ця срана машина, довбана "Лисиця"... Я ненавиджу цю тачку, Максе. Я ненавиджу тебе самого. Я хочу, щоб ти сів у неї і стрибнув із моста. Просто облий її бензином і підпали. А ще краще сядь до неї і згори сам. Слабо тобі убити себе тепер — знаючи, що ти вбивця дітей... Ти просто грьобаний злочинець, кривавий убивця... Позбавити життя людину тобі раз плюнути. Ти не гідний бути живим. Для таких як ти є смертна кара. Як ти гадаєш, тебе посадять на електричний стілець за такі злочини? Ти ані краплі не змінився, Чорнов. Яким був виродком, таким і лишився.
Вона замовкла, і в залі стало тихо. Запанувала тиша. Аліса висловила мені все те, що вважала правдою. Я розумів її злість і докоряв собі за короткозорість. Припуститися такої помилки — це жахливо. Ми знову віддалялися один від одного, мов частини розвідного мосту. Він піднімався все вище, роблячи береги однієї річки зовсім чужими... Але проблема крилася в тому, що Аліса була нічим не краща за мене.
— Ти називаєш мене злочинцем, убивцею дітей? — посміхався я нервовою усмішкою. — Звичайно... я сволота. Я мерзота і цинік. Бидло та злочинець. Звичайно. Так. А як же? Я смердючий зек, хронічний злодій та грабіжник. Вбиваю дітей, відібравши в них єдиний шанс... Ось тільки десь я це вже бачив, Лисеня. Не пригадаєш, де саме? Ні?
— Стули пельку, — почала вона задкувати до виходу. — Не смій. Ані слова... не смій...
— За чужу дитину ти горою. Готова гризти всім горлянки і рятувати дітей незнайомих тобі придурків... — Я хитав головою і боявся сказати це вголос. — Зате власну доньку ти вбила без вагань.
Про це мало хто знав. Хлопці з банди були впевнені, що я хотів покарати Алісу за зраду — за те, що вона кинула мене у в'язниці та поїхала до іншого штату, ніби ми з нею чужі. Всі думали, що мені вистачило її боягузтва й небажання допомогти, підтримати мене, поки я сиджу на зоні за двох. Ті, хто сидів, чудово знають, як це — якщо до тебе ніхто не приходить, ніхто не відвідує. Ти бачиш, як по п'ятницях до інших приїжджають дружини та сестри, сини та брати, батьки, зрештою... Але до мене ніхто не приходив. Ні мати. Ні батько. Ні Аліса.
І я міг би це терпіти, якби не новина про аборт.
— Я взяв всю провину на себе не тільки тому, що шалено кохав тебе, Лисеня. Просто я знав, які муки тобі доведеться пройти, якщо дитина народиться у в'язниці. Адже їх забирають. Як тільки малюк з'явився на світ, його забирають у матері та відправляють до інтернату. За живих батьків. Наче ти не людина, а сміття. Новонароджений покидьок із тавром на тілі — зіпсований генний матеріал, до якого вже ставляться, як до шматка гівна... Але я не хотів такої долі своїм дітям. Ніколи. І я пожалів вас обох. Я знав, що ти вагітна. Я мріяв про дитину. І мені здавалося, що ти її хотіла не менше за мене. Але... як так вийшло, Лисеня?
— Я не хочу про це говорити... — котилися в неї сльози по щоках. — Ти не маєш права говорити про це.
