Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
І впроваджував. Були складені списки найвидатніших українців, куди потрапив і популярний греко–католицький діяч — митрополит Андрей Шептицький, який користувався надзвичайно великим авторитетом серед українців–галичан. Російська влада його арештувала і запроторила до монастирської в’язниці в Суздалі. До Сибіру вивозили священиків, учителів, агрономів, громадських діячів і просто свідомих українців. Як свідчать дослідники, в початковий період російської окупації лише через київські в’язниці було вивезе до Сибіру 12 тис. осіб.
Це було звичайнісіньке винищення в Галичині політично свідомої української верстви населення. Коли ж російська армія почала у червні 1915 р. відступати, то розгромила сотні людських жител, знищила чотириста сімдесят п’ять підприємств, масово виселяла населення з Холмщини, Волині та Поділля. Російські солдати палили села, буцімто щоб залишити ворогові пустелю, а людей вивозили до Пермі, на Урал. Очевидці свідчать, що жінок, дітей і старих заганяли у “телячі вагони” й відправляли на Схід, по кілька днів потім не заглядаючи в ті вагони. Коли ж потяги прибували на місце призначення, у деяких вагонах часто не залишалося жодної живої душі.
Статистики цих переселенців нема, але відомо, що лише в київському Комітеті допомоги було зареєстровано кілька мільйонів осіб. Усі ці події призвели до зламу в свідомості українців. Вони зрозуміли, що перебувають між двох жорен. Перемога Росії у світовій війні принесе їм нові кайдани, а перемога Австрії та Німеччини зробить їхню неволю ще тяжчою.
Під час війни з’ясувалося, що Австрія та Німеччина, жертвуючи українцями, домовлялися між собою про відновлення Польської держави й оголосили про це офіційно 5 листопада 1916 р. Утворювалася регентська рада, яка мала сформувати уряд майбутньої Польської держави — звичайно ж, сателіта Австрії й Німеччини у боротьбі проти Росії. Польський соціаліст Юзеф Пілсудський уже збирав свій легіон на допомогу німецьким арміям.
Отже, Австрія і Німеччина цілком передавали полякам західних українців, оскільки відроджена Польська держава поляками не мислилася без українських територій. Таким чином, Перша світова війна показала, що український народ і в тій, і в іншій державі був рабом, з якого викачували людські й матеріальні сили. Наш народ використовували як розмінну монету в імперських інтересах. Це зрозуміла кожна мисляча людина. Тому, коли в Росії вибухнула Лютнева революція, патріотичні українські політичні партії збагнули, що настав переломний період і в українській історії, збагнули, що нині можна і треба кардинально змінити становище і життя українців.
Внаслідок страйків та демонстрацій робітників і солдатів у Петрограді в лютому 1917 р. був повалений самодержавний уряд Миколи ІІ. Владу в Росії перебрав Думський комітет, а потім Тимчасовий уряд, на чолі якого став князь Г. Львов. Водночас утворився Совєт робітничих і солдатських депутатів, який і був справжньою державною владою у військових частинах і в робітничих кварталах російської столиці. Двовладдя призвело до політичного, економічного та військового безладдя.
Почала розвалюватись армія, руйнувалися підвалини громадського порядку. І все це робилося людьми, які засіли у Совєті, тобто, різношерстою російською так званого соціалістичного спрямування інтелігенцією, що сама себе назвала демократією. Цей факт — свідчення того, що слово “демократія” успішно почало використовуватися із спекулятивною метою різними пристосуванцями і шахраями від політики.
А що ж діялося в Україні? 17 березня 1917 р. в Києві представники ТУПу створили політичний центр провідних українських партій соціалістичного спрямування під назвою Українська Центральна Рада. До цього центру ввійшли такі провідні лідери: Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Володимир Винниченко, Симон Петлюра. До Центральної Ради пізніше приєдналися соціалісти–революціонери та інші організації. І Центральну Раду визнали українці й поза межами України. Наприклад, у Москві, Петрограді відбулися з’їзди українців, які заявили про підтримку Центральної Ради.
Водночас розгортається надзвичайно активне політичне, національне життя України. У військах створюється Військова Рада, засновуються нові організації, такі як Центральний український кооперативний комітет, всюди відкриваються “Просвіти”, починає виходити газета “Нова рада”. 27 і 28 березня відбувається з’їзд кооператорів Київської губернії, який перетворився у всезагальну могутню маніфестацію на підтримку Української Центральної Ради. Головними гаслами цього з’їзду, як і Центральної Ради, були: федерація з Росією, звільнення і вивезення полонених та галичан із в’язниць і концтаборів.
Кульмінаційним моментом стала величезна маніфестація в Києві 1 квітня 1917 р., в якій узяло участь понад сто тисяч громадян. Перед цією величезною аудиторією на майдані міської Думи (нині майдан Незалежності) виголосив промову Михайло Грушевський. Він, зокрема, заявив, що Центральна Рада, українці домагатимуться автономії у складі Російської держави. Велелюдне народне віче відбулося і на Софійському майдані, де представники українських партій також оголосили, що українці, Центральна Рада підтримують Тимчасовий уряд Росії, але вимагають для України широкої автономії у складі Російської держави.
У цей час в Україні виникають нові політичні партії — Українська селянська спілка, Союз українських федералістів–автономістів та українських самостійників–соціалістів (єдині, хто стояв за цілковиту незалежність України), Демократична хліборобська спілка (вона з часом також перейде на позиції незалежності), Українська трудова партія, Українська федеративно–демократична та ряд інших дрібних партій, які не відігравали особливо помітної політичної ролі, а йшли у фарватері провідних українських партій — соціал–демократів та соціалістів–революціонерів.
19 квітня 1917 р. в Києві відкрився Український національний конгрес, що став найвизначнішою подією цієї доби. На цьому конгресі були присутні 900 депутатів із мандатами і тисяча п’ятсот осіб, які прийшли засвідчити свою підтримку Центральній Раді від різних установ Києва.
Головними засадами роботи конгресу стали утвердження автономії України у складі Росії, визнання Центральної Ради як керівної організації в Україні і, звичайно ж, звільнення галичан із сибірського полону.
Головою Центральної Ради майже одноголосно було обрано видатного історика Михайла Грушевського. Його заступниками стали
