Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
Умови, як бачимо, не відзначалися особливою радикальністю й були цілком прийнятні. Але Тимчасовий уряд грубо відкинув їх і розпочав цинічне цькування Центральної Ради.
У відповідь 25 (за новим стилем — 10) червня 1917 р. Центральна Рада видає свій Перший універсал, у якому заявляє: “Самі будемо творити наше життя!” Це стало визначальною подією в історії розвитку української державності, усвідомленням того, що російський уряд, навіть буржуазний, майже демократичний, волю не подарує. Волю треба здобувати. Центральна Рада створює Генеральний секретаріат, проголошує його урядом автономної України. Головою цього уряду стає Володимир Винниченко, генеральним писарем був обраний Павло Христюк, генеральними секретарями (міністрами) — С. Петлюра, С. Єфремов, X. Барановський, Б. Мартос, І. Стешенко, М. Стасюк, В. Садовський.
Несподівана відвага Центральної Ради викликала великий переляк серед тимчасових. 11 липня до Києва прибуває урядова делегація у складі міністрів М. Терещенка, І. Церетелі, О. Керенського, які мали на меті заспокоїти, задобрити Центральну Раду обіцянками. І це їм вдається. Недосвідчена в політичних стосунках з будь–якою державою, з будь–яким урядом, а тим більше з таким віроломним, яким завжди був російський імперський уряд, Центральна Рада погодилася на всі пропозиції Тимчасового уряду та його делегації. За згодою з делегацією, вона мала виробити Статут, який би потім затвердили Всеросійські Установчі збори. За цим Статутом визначались основні засади української автономної державності. 16 липня Центральна Рада видає Другий універсал, у якому заявляє, що визнає Всеросійські Установчі збори, які мають встановити і затвердити автономію України, а вона в свою чергу зобов’язується поки що не відокремлювати Україну від Росії.
Крім того, Центральна Рада згодилася на пропозицію російського Тимчасового уряду збільшити свій склад на 30 відсотків за рахунок представників від національних меншин, які фактично були проросійськими. Таким чином, до 822 осіб Центральної Ради додалося ще 108 — від польських, єврейських та російських організацій і окремо від зросійщених міст. Вони й стали постійною антиукраїнською опозицією у складі Центральної Ради. Оскільки Центральна Рада пішла на такі серйозні поступки, Тимчасовий уряд надіслав до Києва урядову декларацію про визнання Генерального секретаріату і про опрацювання проектів національно–політичного статусу України. Українські лідери сприйняли таку заяву як свою перемогу.
Недосвідчені політики Центральної Ради строго і чемно намагались дотримуватись усіх домовленостей, гадаючи, що російські урядовці віддадуть їм доброю волею владу в Україні в обмін на невеликі поступки. Але коли в Петрограді Тимчасовий уряд почав обговорювати ситуацію, більшість міністрів була незгодна визнати автономну Україну і подала у відставку. Виникла урядова криза. Новосформований уряд відкинув автономію України й усі попередні документи Центральної Ради, замінив їх “Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату”. Відповідно до неї Генеральний секретаріат ставав органом Тимчасового уряду, про автономію не говорилося ні слова, російський уряд міг входити у стосунки з українськими органами влади, обминувши Генеральний секретаріат і т. п., який виглядав тепер не обов’язковим органом влади, бо йому підпорядковувалась навіть не вся Україна, а лише п’ять українських губерній з дев’яти. Були перекреслені всі попередні домовленості. Винниченко назвав цю інструкцію “цинічним, безсоромним і провокаційним зламанням угоди 16 липня й одвертим бажанням видерти з рук українства всі його революційні здобутки”.
Обурення, що охопило широкі верстви українського суспільства, не знало меж. Центральна Рада оголосила про скликання своїх Установчих зборів. Конфлікт посилився.
Цей прорахунок українських керівників пояснюється як недостатнім політичним досвідом, так і молодістю лідерів Центральної Ради. Досить сказати, що заступником її голови, Михайла Грушевського, був 22–річний студент другого курсу Московського університету Микола Шраг. Він, до речі, підписував усі закони Центральної Ради. Винниченкові тоді було 36 років. Стільки ж Ковалевському й Петлюрі. Серед них 51–річний Грушевський здавався старим. Так його і називали позаочі. Але як політичний діяч він теж був наївною, довірливою людиною. Винятково глибоке знання історії мало чим прислужилося йому в практичній діяльності.
Не сприяло зміцненню та політичній цілеспрямованості Центральної Ради й те, що майже всі її члени належали до соціалістичних партій. А соціалісти, як ми знаємо, вважали, що настане всесвітня пролетарська революція, всі народи дружно візьмуться за будівництво соціалізму, а тоді вже ні до чого ні держави, ні кордони. Усі проблеми розв’яжуться шляхом поділу вилученого у поміщиків та фабрикантів майна. Відпаде потреба й у необхідності розв’язані національних питань. Тут і тільки тут, у цьому псевдосоціалістичному світогляді, слід шукати причини основних політичних помилок Центральної Ради.
До таких помилок належить і те, що члени Центральної Ради не розуміли значення широкого церковного руху, який розгорнувся в той час у Наддніпрянській Україні. Майже всі українські єпархії, за винятком Харківської, яку очолював виразно проросійський діяч єпископ Антоній Храповицький, підтримали Центральну Раду і національно–визвольний рух, створюючи свої організації. Та українські політичні діячі — соціалісти — вважали зайвим звертати увагу на церкву. Вони ж бо сповідували атеїзм, не усвідомлюючи авторитету церкви в народі. Через те церква не входила до складу Центральної Ради, її ображали неувагою, а пропозиції з її боку про співробітництво з погордою відхиляли.
Ясна річ, Тимчасовий уряд робив усе для знищення українського уряду. Центральна Рада хоч і збагнула цю ситуацію, однак розпочала дискусію: приймати чи не приймати брутальну вимогу тимчасових, і… вирішено було прийняти її, щоб, не дай Боже, не посваритися з нахабним сусідом.
