Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

І Грушевський, і Петлюра, і Винниченко постійно говорили про необхідність такої федерації, про необхідність підтримувати імперіалістичну війну. В той час, як російські війська залишали фронт під впливом більшовицької агітації, вони посилали молодих українців на війну. Так ще 19 серпня 1917 р. Петлюра сказав у Раді: “… справа революції в Росії може опертися на українське військо, як на камінну гору. Українське військо задушить усяку контрреволюцію у самому зародку”. І це він говорив у той час, коли російське військо, за наказом начальника Київського військового округу, 8 серпня 1917 р. на Посту–Волинському, під Києвом, оточило ешелон з полком українського війська імені Богдана Хмельницького, який відправлявся на фронт, і обстріляло його. Загинуло тоді 16 осіб, близько 100 було поранено, а російські солдати кричали до них: “Мы вам покажем автономию, хохлацкие морды!”

Але й тоді, як і восени 1917 р., після спроби антиурядового заколоту, лідери УНР продовжували вперто говорити про федерацію з Росією.

І ця позиція була однією з найтяжчих помилок уряду Центральної Ради. Вона паралізувала його діяльність на вісім місяців, що мало драматичні наслідки для майбутності Української держави.

Епоха революційних подій 1917–1918 рр. була надзвичайно складною для утвердження української державності. Одночасно вирішувалось кілька важливих державотворчих проблем: соціальна, політична, військова. То одна, то інша виходили почергово на перший план, і кожна з проблем, не будучи вирішеною, знову поступалась іншій. А Центральна Рада в складних умовах прифронтового життя не мала сил стабілізувати становище. Так було і після видання Третього універсалу. Проти позиції цього універсалу, в котрому йшлося про земельні наділи, почалися виступи селян. Під впливом більшовицьких агітаторів вони бажали забрати всю землю і розділити її між собою.

У самій Центральній Раді, в її уряді — Генеральному секретаріаті — не вщухали бурхливі дискусії про приватну власність узагалі. З Генерального секретаріату вийшло кілька членів, у тому числі секретар фінансів М. Туган–Барановський, генеральний писар О. Лотоцький, секретар військових справ С. Петлюра та інші. Проти ліквідації приватної власності, яку проголосила Центральна Рада, виступили також банки, власники цукроварень, земельні власники. Невдоволені цим універсалом були всі польські організації, котрі об’єднували до двох мільйонів мешканців в Україні. Оскільки керівники УНР проголошували свободу совісті і не звертали увагу на церкву, то невдоволена була і церква, і віруючі. Це змусило керівників УНР заявити, що поки що Центральна Рада та її уряд, який тепер називався Радою міністрів, не збирається запроваджувати знищення приватної власності, і взагалі це мусять вирішити Українські Установчі збори.

У той же час в Україні відбувалися вибори до Всеросійських Установчих зборів. Українці обрали до них до 75 відсотків своїх посланців від українських політичних партій. Більшовики тоді дістали тільки 10 відсотків мандатів від усієї України.

Обстановка тут була надзвичайно тяжкою. І це вирішив використати Совнарком Росії на чолі з В. І. Леніним. Більшовицькі лідери Росії були обурені розгромом антиукраїнського заколоту більшовиків 12 грудня, який мав на меті з допомогою солдат Київського гарнізону повалити Центральну Раду. Невдоволений був більшовицький уряд Росії і тим, що українська влада нібито дозволила переходити Україну російським козакам, які повертались із фронту додому, на Дон. А саме на Дону зосереджувались антибільшовицькі сили Росії. Звичайно ж, уряд України не мав ні моральної, ні юридичної, ні військової сили, аби не пропускати додому цих козаків. Та більшовицький уряд не бажав із цим рахуватися. У той же час для України великою загрозою був рух здеморалізованих більшовиками дезертирських загонів з Південно–Західного фронту, що проходив по території України. Військові частини УНР намагались їх роззброювати, не пропускати через Україну, оскільки вони розоряли населення.

Невдача більшовицького антиурядового перевороту в Києві, невдача більшовиків у виборах на терені України до Всеросійських Установчих зборів показували Совнаркому, що Україна реально не підлягає його владі.

Треба сказати, що і в теоретичному, і в практичному аспекті подібна ситуація була для більшовицького уряду неприпустимою. З цього приводу відомий український історик О. Субтельний зробив таке узагальнення: “Як і більшість росіян в Україні, більшовики вороже поставилися до українського руху. Як марксисти, вони побоювалися, що цей рух підірве єдність робітничого класу; як представники панівної меншості, вони відчували загрозу нещодавно покірної більшості (тобто українського народу. — Авт.), що мобілізувалася; і як мешканці міст, вони з презирством дивилися на рух, котрий спирався на селянство”. Чітко визначив позицію більшовиків щодо України тогочасний активний більшовик, член РСДРП М. Скрипник: “Для більшості членів нашої партії Україна не існувала як національна одиниця”. Щоб зрозуміти сутність такого явища, потрібно детальніше спинитись на оцінках більшовиками проблем України.

Як відомо, більшовицька ідеологія являла собою суміш утопічних соціалістичних концепцій, вироблених і поширених у Західній Європі і пристосованих до російського феодально–самодержавного ґрунту. Традиційний для російського визвольного руху державницький централізм і російський месіанізм тепер більшовики обґрунтовували централістичними марксистськими концепціями і стверджували, що для блага усіх трудящих потрібна світова революція, бо пролетаріат усіх країн не має своєї батьківщини. Отже, не було сенсу боротися і за утвердження будь–якої національної держави, освіти, культури. Крім того, російські соціалісти, що створили більшовицьку партію і витворили відповідну ідеологію, увібрали в себе агресивний російський експансіонізм, з його принципом “єдіной і нєдєлімой” Росії, що розкинула свої територіальні володіння на половину євроазійського материка.

Отож Росія, як відомо, ні царська, ні буржуазна, ні більшовицька навіть думки не допускала про те, щоб