Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
Згодом Центральну Раду підтримав Перший український військовий з’їзд, що відбувся в Києві 18 травня 1917 р., який послав до Центральної Ради своїх депутатів. Одночасно у травні–червні відбулися український з’їзд селян, потім перший український з’їзд робітників, які також послали своїх представників до Центральної Ради. Досить швидко Центральна Рада стала поки що неофіційним, але загальновизнаним представницьким органом народної довіри.
У Центральній Раді головну роль відігравали соціалістичні партії, але найбільший вплив мала Українська соціал–демократична партія. Вона разом з іншими була орієнтована на російську революцію. У той період основні політичні сили не вважали за потрібне утворювати Українську незалежну державу. Сходилися лише на автономії в межах федеративної Росії. Чекали, що після перемоги революції в Росії Україна дістане автономію. Через це партії не працювали в народі, не прищеплювали масам національної та політичної свідомості.
Пізніше Винниченко напише про це так: “Ми, українці, довірливо, безхитрісно і простодушно почували себе рівноправними спадкоємцями з москалями, і оті сторіччя нашого поневіряння, великі сили, стягнені з України на утворення “Великой России”, жертви наших мас і свідомих груп, понесені в боротьбі з царизмом,— усе це давало нам право на цю простодушність та довірливість. І ми детально і діловито, але простодушно до наївності вичисляли, що нам треба. А саме: самодіяльність нашого народу краще всього вкласти в форму автономії України. Формальність, урочистість, проголошення, законність — ми охоче віддавали на Всеросійські Установчі збори. Там же мала бути проголошена і встановлена федерація всіх народів Росії, яким також без усякого сумніву буде дано автономії”.
Така політична свідомість, така обеззброююча непідготовленість свідчили про те, що наші тодішні політики були ще дуже далекі від вирішення найскладнішого питання історії — українського державотворення.
Тим більше, що навіть у самому Києві проголошення автономії Української держави у складі Росії наштовхнулося на протидію не лише правлячої російської урядової верхівки та чиновницької бюрократії, а й російських соціал–демократів. Голова Совєту народних депутатів у Києві Незлобін погрожував багнетами розігнати конгрес.
До речі, київський комітет Російської соціал–демократичної партії (більшовиків) складався з тридцяти семи осіб, і лише один із них — Паламарчук — був українцем. Всі вони виступали за “єдіную і нєдєлімую” Росію. А українські політики продовжували своє. Той же Петлюра заявляв: “Не треба відокремлювати долю України від долі Росії”. Дорого йому обійшлися потім ці слова, які він так тяжко спокутував усією подвижницькою діяльністю уже через рік.
Перші успіхи
Наприкінці березня 1917 року в Києві заявляє про себе нова українська державотворча сила. За ініціативою відомого українського громадського діяча адвоката Миколи Міхновського збирається військовий з’їзд. Створене ним Військове бюро вирішує розпочати формування українського війська. Його первістком стає так званий Клуб імені Павла Полуботка. Незабаром народжується і перша українська бойова частина — полк імені гетьмана Богдана Хмельницького у складі 3574 вояків. На фронтах Першої світової війни, які проходили через Україну, стихійно виникають українські організації, громади та клуби, які добиваються поповнення своїх частин вихідцями з України і вимагають, щоб саме українські частини охороняли південно–західні рубежі України, а не відправлялися їх до Прибалтики чи на інші фронти. 18 травня 1917 року відбувся перший Всеукраїнській військовий з’їзд. У ньому брало участь 700 делегатів від 900 тис. військовиків–українців. З’їзд прийняв резолюцію рішуче вимагати від Тимчасового уряду “оголошення особливим актом національної автономії України”. Другий військовий з’їзд, що відбувся на початку червня, мав близько двох тисяч делегатів і підтвердив підтримку Центральної Ради і свої вимоги до неї.
Серед інших вимог була й така: неукраїнські війська мають бути виведені з України, оскільки, розпадаючись через дезертирство, вони не лише оголюють фронт, а й по дорозі додому, в Росію, нещадно грабують українські села.
На серпень 1917 р. на Південно–Західному фронті вже діяло 27 українізованих частин. Історики вважають, що в цих частинах налічувалося більше трьохсот тисяч осіб. Як же поставилася Центральна Рада до створення українського війська фактично без її участі?
Один із генеральних секретарів Центральної Ради, Микола Ковалевський, виступаючи на з’їзді козаків у листопаді 1917 року, говорив: “Трудовому народові не потрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани не дадуть землі і волі, тому потрібні ті, хто дасть землю і свободу, поведе до соціалізму”. Винниченко повторював за ним у “Робітничій газеті”: “Не своєї армії нам, соціал–демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всіляких постійних армій”.
Отже, сталося так, що проти створення української армії виступали заодно російський уряд, російська адміністрація в Україні, російське міщанство і… українські соціалісти, лідери не лише політичних партій, а й фактичного уряду — Центральної Ради. Це була одна з найфатальніших помилок, що й вирішила невдовзі долю Центральної Ради і долю відроджуваної Української держави у той переломний історичний момент.
Навесні й улітку 1917 року Центральна Рада перебувала в апогеї довіри всіх верств українського народу. Основні політичні сили і, зокрема, військові українські формування, вимагали — особливо на тлі посилення російського чорносотенного руху
