Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
Один із відомих діаспорних істориків Іван Лисяк–Рудницький вважав, що Україну можна зарахувати до тих східноєвропейських націй, які характеризуються як неісторичні, бо вони мали великий розрив у тяглості свого державницького існування. А в зв’язку з цим національне відродження відбувалось тяжко й повільно, особливо в Україні Наддніпрянській. Втративши своє державне існування (національні багатства й політичне урядування та культуру), українство Наддніпрянщини втратило і свою політичну еліту, яка в усі часи, в усіх народів зберігає і гартує ідею державного відродження.
В європейських і західнослов’янських країнах, приміром, національну еліту не знищували, вона постійно існувала й проносила крізь століття державницьку ідею.
В Україні ж через постійні політичні катаклізми і катастрофи цю еліту або винищували, або денаціоналізовували, або одночасно і те й інше. У XIX ст. народилася нова провідна освічена верства — інтелігенція, яка перебрала на себе цю ідею. Але це була в основному незаможна або малозаможна частина суспільства, а тому вона була залежною від пануючої нації та урядових кіл чужоземної держави. Українська національна буржуазна верства була малочисленою і ще більш залежною від самодержавнобюрократичних кіл.
Разом з тим, національно–патріотичні особи, або просто свідомі українці постійно переслідувалися. Російські урядовці завжди боялись, що культурницьке відродження українців приведе до усвідомлення національної самобутності усього народу. А це вже не жарт, коли маси стануть на захист своєї гідності. Ось чому царський уряд намагався через зросійщення освіти не допустити народження з глибин етносу національної інтелігенції.
Російський царизм та його ідеологи постійно і пильно стежили за цим. Один із ідеологів імперії Петро Струве писав, що історичний процес уже нібито довершив злиття українського народу з російським в один національний організм, а через те український елемент уже цілковито розплився в московському морі. А намагатися творити українську національність — означало розбивати “один русский организм”. Це вже прирівнювалось до державної зради, за яку негайно треба було карати. Щоправда, Струве великодушно визнавав, що українська культура має право на існування, але тільки у формі народних пісень, казок і творчості, у сфері народного побуту. Водночас російські прогресисти типу Струве вважали, що живої народної української мови ніяк не можна допускати в літературу. А головне завдання полягає в тому, “чтобы проникновение русского языка и русской культуры в народные массы” було найширшим.
Між іншим, те ж саме писали і польські урядовці в Галичині щодо розвитку української культури. Струве переконував, що передусім Росія мусить об’єднати всі частини “русского народа” з імперією, розуміючи під терміном “русский народ” і українців, і білорусів. На його думку, це свідчило про історичну необхідність приєднати до Росії й “русскую Галицию”. І ця акція, вважав він, необхідна для оздоровлення Росії, бо існування “малороссийской ветви” в Австрії, тобто в Галичині, де діяло конституційне право на розвиток освіти і культури усіх народностей, спричиниться до відродження українського питання.
А тому і в Галичині, і в Україні Наддніпрянській дві імперські сили — Росія та Австро–Угорщина докладали чимало зусиль для того, щоб задушити провідну верству українства — інтелігенцію, задушити навіть культурницьку її працю. Втім, у Наддніпрянській Україні, як і в Галичині, українська освічена громада розуміла це і поступово усвідомлювала свої історичні завдання.
Як зауважував Лисяк–Рудницький, вся новітня історія українства полягала в тому, щоб відродити силу української нації й перетворити етнічну спільність українців на самосвідому політичну і культурну спільноту. І це завдання виконувалось у Галичині, воно посувалося і в Наддніпрянщині.
У 1891 р. група молодих студентів, свідомих українців — Іван Липа, Борис Грінченко, Микола Міхновський та ін. — зібралися на могилі Шевченка в Каневі й проголосили, що вирішили створити український рух, який буде альтернативним російському радикалізму і російській культурі. Вони організували “Братство тарасівців” і присягли, що віддадуть свої життя за відродження української державності, а тому будуть взірцем освіченості української інтелігенції, будуть завжди говорити українською мовою і в сім’ях виховуватимуть своїх дітей українцями.
Братство в 1893 р. оприлюднило в Галичині своє кредо — “Декларацію віри молодих українців”. Це був документ, пройнятий духом наступального націоналізму, з дошкульною критикою попереднього українофільства, яке займалося культурництвом і не проголошувало відкрито політичної програми відродження української державності.
Ця публікація була вибухом бомби в інтелектуальному українському середовищі. Вона сприяла великому збуренню умів і навіть спричинилася до розшарування в середовищі українофілів.
У своїх статтях Міхновський згодом писав, що нове XX ст. буде характеризуватись боротьбою пригноблених націй за визволення. Відбуватимуся корінні зміни в становищі народів. На цей час повстали вірмени, греки, інші народи, які виборювали свою незалежність. На цю боротьбу мали піднятися й українці. “Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, — писав Міхновський, — доти ми не будемо мати змоги уладнати стан речей у себе вдома до нашої уподоби. Бо інтерес наших господарів єсть цілком супротилежний нашим інтересам. Бо розплющення очей у рабів єсть небезпечним для панів. Сю останню задачу мусить взяти на себе національна інтелігенція. Це її право і обов’язок”.
Далі він говорить, що в історії української нації національна інтелігенція раз у раз відігравала ганебну й “сороміцьку” роль, зраджувала, ворохобила, інтригувала. Але рідко коли служила своєму народові, ніколи не вважала свої інтереси спільними з інтересами цілої нації, ніколи не хотіла побачити спільності тих інтересів. Автор звертається до цвіту української нації, до її найкультурнішої верстви і говорить, що українська інтелігенція мала б стати заступником всього українського суспільства, має стати на боротьбу за інтереси всього народу.
