Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Махновський писав: “Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок”.

Міхновський чесно і болісно переживав за свій народ і його безрадісне буття. Він закликав: “Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України. Ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов до нашої нації, до вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами”. Далі закликав:

“Ми востаннє виходимо на історичну арену і або поборемо, або умремо. Ми не хочемо довше бути євнухами, не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України. Сини України, ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили завзяття. I кожен, в кого ще не спідлене серце, озветься до нас. А в кого спідлене — до того ми самі озвемось”.

Цей рішучий, проникнутий великою любов’ю до стражденного українського народу голос сколихнув українську інтелігенцію й українську молодь.

Одночасно стара українофільська інтелігенція на чолі зі своїм лідером, відомим істориком Володимиром Антоновичем, об’єднується під натиском молодої інтелігенції та створює Українську зальну організацію — УЗО (1897). Вона являла собою федерацію у складі 20 громад. Осередки УЗО, її видавничі відділення продовжували просвітянську справу в багатьох областях України. Велике значення мало проведення свят шевченківських роковин, ювілеїв М. Лисенка, I. Котляревського. Ця організація створила фонд підтримки української патріотично–просвітницької діяльності. Стара українофільська інтелігенція все ж не могла рішуче об’єднатися в політичну партію. Радикальна молодь і тут подала приклад.

У березні 1900 р. була оприлюднена в Галичині, а потім поширена по всій Україні брошура Міхновського “Самостійна Україна”. Вона фактично стала політичним кредо нової політичної партії — Революційної української партії — РУП, що виникла у Харкові 29 січня 1900 р. Основоположниками цієї партії були діти класичних українофілів–громадівців, котрі започаткували в 80–х роках XIX ст. українське національне відродження і культурницьку працю. Це були Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Михайло Русов, Левко Мацієвич — рада чотирьох.

Виникнення цієї партії на східноукраїнських землях було першою організаційною спробою українського визвольного руху, який намагався виступити під гаслами незалежності України на політичній арені.

Партія РУП, яка постала з молодої інтелігенції нової генерації, була першою політичною партією в Наддніпрянщині. Із появою РУП українська суспільно–визвольна боротьба вийшла на політичну арену.

Та, на жаль, РУП була неоднорідною. В її середовищі створюються різні фракції, котрі згодом почали виділятися в окремі політичні організації. Так з неї вийшли Українська соціал–демократична спілка, Українська соціал–демократична робітнича партія. Українці не мали досвіду політичної боротьби, взаємодії й толерантності. Через те фракційне розмежування завжди загострювалось до взаємної неповаги і ненависті, геройством вважалася непримиренність, а не вміння знаходити компроміс.

Це проявилось уже в першій політичній партії, яка через фракційну боротьбу не змогла стати провідною і сильною. Суперечки і сварки завжди точилися навколо двох питань — ставлення до соціального і до національного питання. Одні безапеляційно запевняли, що лише соціалізм дасть українцям повне визволення; інші переконували, що лише в українській національній державі зможуть бути захищені і соціальні, і культурно–освітні інтереси.

У той же час в Україні складається й інший напрямок суспільної думки, котрий був пов’язаний з діяльністю такої видатної особистості, як В’ячеслав Липинський. Це був ідеолог українського монархізму, який у новітніх умовах вивчав проблему українського державотворення й обґрунтовував її модерними політичними положеннями. Липинський походив із польського шляхетською роду із Волині: він навчався в Києві, Кракові, Женеві. Замолоду усвідомив себе українцем, багато писав про необхідність повернення польської шляхти до українства. Розуміючи наближення міждержавних і соціальних конфліктів напередодні Першої світової війни, Липинський прагнув за кордоном створити політичний центр українського самостійництва, з якого згодом зріс Союз визволення України. Він брав участь у створенні Української демократично–хліборобської партії (1917), Українського союзу хліборобів–державників, для яких написав політичну програму. Вона базувалась на принципах власності і державної суверенності України. Липинський став видатним творцем та ідеологом української консервативної концепції “трудової монархії” у вигляді гетьманату, яка, на його думку, найбільш доцільною була для України.

Липинський, як і інші теоретики, вважав, що без вищої політично свідомої верстви населення, яка є носієм влади, не може постати держава. У новітніх умовах він став продовжувачем ідей колишніх польських “хлопоманів”, які голосно заявили про себе ще в 60–х роках XIX ст. в особі В. Антоновича, Т. Рильського та їхнього гуртка, які, маючи польське походження, стали українськими патріотами.

Вивчаючи історію державотворення, Липинський, як історик за фахом, визначив у суспільстві три джерела влади: сила військова, економічна, інтелектуальна. Ці три сили і витворюють три основні типи влади: це — класократія, демократія і охлократія.

Класократія — це лад, за якого є рівновага між владою і свободою, між силами консерватизму і силами народу. Демократія — лад, за якого порушується рівновага між владою і свободою на користь свободи. Охлократія означає абсолютне панування сваволі натовпу, свободи стихії, демократії, яка не має нічого спільного з державним управлінням.

Ці три типи влади Липинський вважав понадчасовими, тобто вони існують у різні епохи та в різних народів.

Для України, як і для кожної держави, твердив він, єдино прийнятним типом влади може бути тип класократії, наявність рівноваги між консервативними і прогресивними силами. Для цього, вважав Липинський, треба йти шляхом пробудження почуття солідарності між постійними мешканцями України, без огляду на їхню соціальну належність, віровизнання, етнічне походження чи національно–культурну свідомість, щоб з’єднати їх спільним почуттям української батьківщини. Він вважав, що носіями ідеї українського визвольного руху можуть стати не лише представники інтелігенції,