Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Поведінку Центральної Ради можна було, проте, пояснити її хистким становищем. Справа в тому, що фактично влада українського уряду не сягала далеко в провінцію. Провінція залишалась чужою Генеральному секретаріатові. Армія йому не підпорядковувалася та й сама влада не визнавала армії. По Україні проходили ватаги дезертирів з гвинтівками, кулеметами, а часом і з гарматами. Ці ватаги руйнували і грабували все на своєму шляху. На фронті вели агітацію більшовицькі посланці, і під їхнім впливом фронт розпадався — цілі частини російської армії залишали свої позиції і поверталися назад через Україну. Навала відступаючих чинила не лише грабежі і руйнування, а й жахливі єврейські та українські погроми, як це було, наприклад, у Калуші. Дезертири арештували навіть командувача російської армії генерала Корнілова, який намагався припинити дезертирство. Те ж саме сталося і з рядом вищих офіцерів.

У цей момент загальної руїни Центральна Рада могла взяти владу в свої руки. Але не наважилась. Тодішні молоді політики уміли добре мітингувати, складати ліричні маніфести й універсали, виголошувати промови, сваритися, а до розуміння необхідності копіткої державницької праці так і не доросли. А державницька діяльність — це рішучість і відвага, це громадянська мужність, виваженість і тверезий розрахунок, і, найважливіше — безперервна непомітна і виснажлива праця серед мас. Щоправда, Центральна Рада видала відозву до українського народу, в якій закликала його до порядку. Але як саме наводити цей порядок, вона, ясна річ, не знала й сама.

А народ сам шукав виходу. Ще в березні 1917 р. стихійно стали виникати серед селян Київщини загони так званого вільного козацтва. Ідею цю подав і почав утілювати в життя селянин Смоктій із села Гусакове, Звенигородського повіту. Ці загони охороняли господарство і життя селян від знищення дезертирами. Козацький рух дуже швидко охопив сусідні повіти й губернії, і вже у квітні 1917 р. у Києві відбувся перший з’їзд вільного козацтва. Кошовим отаманом на ньому було обрано селянина Семена Гризла. Протягом літа 1917 року кількість вільних козаків зросла до багатьох тисяч. Було утворено чимало кошів — імені гетьмана Сагайдачного, Семена Палія та інших козацьких полководців. У глибині народної свідомості прокинулась історична пам’ять віків. Селяни ставали знову козаками і рвались до волі.

У жовтні 1917 р. в Чигирині відбувся наступний з’їзд вільного козацтва Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини й Кубані, який обрав Генеральну раду з 12 осіб, а також почесного отамана всього козацтва — генерала Павла

Скоропадського. Вільне козацтво було єдиною військовою силою, яку Центральна Рада визнала і на яку згодом покладала свої надії в найкритичніші періоди правління.

Втім, коли через два тижні, 2 листопада, у Києві зібрався третій Військовий з’їзд, на який прибуло 965 делегатів, то, виступаючи перед ними, генеральний секретар М. Ковалевський знову заспівав стару пісню: “… трудовому народові не потрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі й волі не дадуть…”

І цього ж дня на відкритті у Києві козацького з’їзду російських формувань, що перебували на фронтах, інший генеральний секретар, О. Шульгин, також повторив стару тезу українських соціалістів: “Україна не домагається самостійності. Ми йдемо по дорозі з вами”. Порівняймо ці слова зі словами ватажка російських козаків, який тут же заявив, що “козаки–державники — вірні сини Росії”.

Третій військовий з’їзд, який тривав від 2 по 13 листопада 1917 р. в цирку по вул. Миколаївській, ухвалив рішення про підтримку Центральної Ради і скликання Українських Установчих зборів, що мали встановити Українську демократичну республіку та провести соціальні перетворення. Це був час, коли в Петрограді відбувся більшовицький переворот, коли був заарештований Тимчасовий уряд на чолі з Керенським і коли при владі став Совєт народних комісарів (Совнарком) на чолі з енергійним більшовицьким лідером В. І. Леніним.

З’їзд рішуче вимагав від Центральної Ради взяти владу до своїх рук у всій Україні й усунути урядовців Тимчасового уряду й російське командування Київським військовим округом, котре стояло на позиціях підтримки російського владарювання і Тимчасового уряду в Україні, якого вже в самій Росії не було, та розпочати формування української армії й флоту.

Маючи таку підтримку, Центральна Рада утворює Комітет оборони революції в Україні. Він звертається з відозвою “До громадян України про проведення мобілізації сил”.

За новим стилем в ніч на 9 листопада 1917 р. у Києві розпочинається збройна боротьба між військами вже неіснуючого Тимчасового уряду — Київського військового округу — і прихильниками більшовицької влади. Сама Центральна Рада, не маючи достатньо військових формувань, спочатку зайняла позицію нейтралітету під час цієї боротьби. У триденних боях у Києві війська Київського військового округу та донські козаки і юнкери, котрі також підтримали вже повалений Тимчасовий уряд, були розгромлені повстанськими робітничими загонами, яким у вирішальний момент допомогла і Центральна Рада, і залишили Київ. Тоді Центральна Рада проголосила 20 листопада Третій універсал, який офіційно оголосив про утворення Української Народної Республіки — УНР, скасування приватної власності, націоналізацію поміщицьких та церковних маєтностей, контроль над виробництвом, 8–годинний робочий день, гарантії політичних і національних прав для всіх національностей. Крім того, цей універсал установлював, що УНР включає в себе, окрім 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської, Полтавської), дозволених Тимчасовим урядом, ще й Харківську, Катеринославську, Херсонську, частину Таврійської губернії; нагадувалось, що долю територій, населених українцями, — Воронезької, Холмської, Курської та інших губерній має вирішити через волевиявлення — референдум — саме населення. На 27 грудня 1917 р. було призначено Українські Установчі збори.

25 листопада генеральний секретар військових справ Симон Петлюра призначає командувачем військами всієї Правобережної України генерала Павла Скоропадського. 19 листопада УНР визнає суверенною владою командувач військ Південно–Західного фронту Володченко. 26 листопада владу Центральної Ради визнав верховний головнокомандувач, російський генерал М. Духонін. Невдовзі він був за це убитий більшовиками.

Та водночас Третій універсал проголошував, що УНР залишається у федеративному зв’язку з Росією. Хоча із попередніх заяв лідерів більшовицької Росії було відомо, що вони негативно ставляться до