Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Назарук принагідно дописував до “Нової Зорі” ще з Філядельфії. Коли преса принесла вістку про його близький поворот до Галичини, єпископ Хомишин через свого нотаря запропонував йому очолити редакцію плянованого нового тижневика для народу, що мав появлятися поряд з “Новою Зорею”, яка була призначена для інтеліґенції. (Такий популярний часопис справді постав, під назвою “Правда”.) Але лист з офертою Хомишина вже не застав Назарука в Америці й дійшов до його рук лише кілька місяців пізніше у Львові[270].

Ми не знаємо деталів переговорів між Назаруком і обома єпископами, чи пак їх представниками, але Назарук став головним редактором “Нової Зорі” і “Правди”. Було передбачено, що “Нова Зоря”, яка до того часу появлялася як тижневик, надалі виходитиме двічі на тиждень. Назарук застеріг собі в умові вільну руку щодо приймання та звільнювання співробітників. Це робило його безспірним господарем у редакції; такими правами тільки рідко користувалися головні редактори українських пресових органів[271]. Ми не поінформовані, яку платню отримував Назарук, але ми переконані, що, як на галицькі відносини, вона мусіла бути добра. Стосовно морального й суспільно-політичного аспекту справи, Назарук діставав до свого розпорядження газетну трибуну, що для нього, як природженого журналіста й публіциста, було стихією життя. Водночас це давало йому видатну й відносно незалежну позицію в західньоукраїнському політичному світі.

КОНФЛІКТ (ПЕРША СТАДІЯ)

Назарук очолив редакцію “Нової Зорі” від 1 січня 1928. Не минуло й чотирьох місяців, як між ним і Липинським прийшло до конфлікту, що розділив їх назавжди. Що сталося? Чим пояснити раптовий розрив між людьми, яких досі стільки єднало?

Конфлікт виник на ґрунті ідейно-політичних розходжень, ускладнених особистими непорозуміннями. Власне це змішання речевих та особистих незгод створило заплутаний клубок, що його Назарук і Липинський уже не вміли розмотати. Крім цього, рівновага, що досі існувала між ними, захиталася від того, що в їхні відносини увійшла третя людина: Стефан Томашівський. Таким чином постав своєрідний трикутник, який - через неґативне ставлення Липинського до Томашівського - не міг довго тривати. До того ж і Липинський і Назарук були на початку 1928 року поважно хворі. Однорічний побут у Берліні вкрай зруйнував здоров’я Липинського. З наказу лікарів він восени 1927 повернувся до Австрії, почуваючи себе близьким смерти. Не багато кращим був стан Назарука. Впродовж кількох місяців він не міг виходити з хати. Не зважаючи на ослаблення та рецедиви гарячки, він не переставав працювати: багато читав (м. ін., саме під час своєї недуги прочитав великий і в тому часі дуже голосний трактат Освальда Шпенґлера, “Занепад Заходу”), писав, приймав численних відвідувачів, з своєї кімнати редаґував “Нову Зорю”. Проте годі сумніватися, що хвороба знизила його психічну відпорність та зробила його менше терпеливим у відношенні до Липинського.

Атаку розпочав Липинський. Курс редакційної політики “Нової Зорі” викликав його негодування. Він висловлював свої застереження Назарукові в надзвичайно різкій формі. Сам Липинський сказав про це ретроспективно так:

“...по виїзді з Берліну із знищеними там до краю легенями, [я] лежав смертельно хворий в Австрії (спочатку в санаторії Афлєнц, потім в Ноймаркті). В крайнім подражненню, викликанім “зворотом” п. Назарука і моєю недугою, я зав’язав з ним дуже гостру полеміку на тему “угоди” в стилю Томашівського і взагалі способу редаґування “Нової Зорі”[272].

Отож Липинський признає, що він був “крайньо подражнений” та що полеміка, яку він почав з Назаруком, була “дуже гостра”. На жаль, збереглися тільки три з тих листів, що їх Липинський писав Назарукові напередодні їхнього розриву[273]. Про зміст і тон інших, затрачених листів можна судити на підставі відповідей Назарука.

Після повороту до краю, Назарук пірнув з головою у крутіж місцевих проблем і контроверсій. Так, він вмішався у спір між “візантійцями” та “римщаками” у Греко-Католицькій Церкві; задумував розпочати пресову кампанію проти “балканського хаотика”, о. Гавриїла Костельника, головного речника візантійської течії; кинувся писати полемічну брошуру в обороні єпископа Коциловського, якого деякі перемиські українські діячі публічно критикували за його авторитарні методи[274]; активно ангажувався проти провідної партії Галичини, Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО), та її органу, щоденника “Діло”; замишляв покликати до життя українську католицько-консервативну політичну організацію, на зразок німецької партії Центру; слідкував за політичними процесами та за діяльністю націоналістичного підпілля, яке він характеризував, як “шпіонську організацію за німецькі гроші”[275]; цікавився виборами до польського сойму. Кажучи коротко, поворот до рідного краю та контакт з українською стихією викликав у Назарука настрій евфорії і він, не зважаючи на свій поганий фізичний стан, рвався до діяльности.

Липинський різко перестерігав Назарука перед небезпекою, що він може розмінятися на дрібниці, втративши з очей головну мету, себто інтереси гетьманського руху: “Коли Ви, Пане Докторе, “упретесь” тепер у “Діло”, УНДО, чи якогось іншого “Костельника”, так як свого часу “вперлись” в Мишуґу, то Ваше редакторство в “Н.З.” скінчиться тим самим, що й ред[акторство] в “Америці”[276]. Але Назарук упевнено відповів, що “Вас непотрібно беруть побоювання, що моя праця тут буде схиблена”[277]. Хід подій виправдав цю самовпевненість: Назарук утримався на позиції головного редактора “Нової Зорі” впродовж наступних дванадцятьох років, аж до вибуху війни.

З неґативного ставлення Липинського до клерикалізму випливало, що він не міг схвалювати клерикально-католицького характеру “Нової Зорі”. Його бажанням було, щоб Назарук створив в Галичині консервативно-монархістичний пресовий орган, що служив би виключно політичним інтересам гетьманського табору. Відповідь Назарука на вимоги Липинського звучала так: “Зрозумів я Ваші виводи, але в практиці, от хоч би моїй, не знаю, що робити; грошей на виключно світський орган з державницькими цілями вони [єпископи] не дадуть, про це шкода й говорити, бо ж і своєї преси не мають такої, щоб заслуговувала на ту назву”[278]. Отже “Нова Зоря” мусіла бути насамперед католицькою, бо практично не було іншої альтернативи. Назарук розраховував на те, що церковні чинники залишатимуть йому вільну руку в суто політичних питаннях та що він матиме змогу провадити “Нову Зорю” в дусі прихильнім до гетьманської ідеології.

Липинського не задовольняла така концепція “Нової Зорі”, як католицько-клерикального та гетьманофільського органу. Відмовну відповідь Назарука на свої вимоги він тлумачив, як “вороже нехотіння до дальшої пропаґанди ідеї нашої”[279]. А його гарячкова дражливість і підозріливість підсовували йому думку, що “зворот” Назарука був подиктований користолюбивими