Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

ПОВОРОТ НАЗАРУКА ДО ГАЛИЧИНИ

На початку липня 1927 р., напередодні свого виїзду з Америки, Назарук взяв участь у маніфестаційному з’їзді американських і канадських “Січей” у Дітройті. З’їзд пройшов дуже успішно й Назарук уважав цю подію увінчанням своєї діяльности в Північній Америці та доказом, що гетьманська ідея прищепилася серед народних мас[261].

В поворотній дорозі він затримався в Берліні для зустрічі з Липинським, з іншими провідними гетьманцями та, очевидно, теж з самим Гетьманом. Єдина інформація про перебування Назарука в Берліні походить від Липинського:

“Їдучи з Америки до Европи, п. Назарук заїхав з початку серпня 1927 до Берліна. Будучи тоді вже тяжко хворий і знаючи дрібничковість п. Назарука щодо зовнішніх форм, я просив всіх Гетьманців в Берліні приймати його якнайкраще і це, по мірі еміґрантської змоги, було зроблено. Єсть одначе люди, яким імпонує тільки сила матеріяльна. Цієї він серед наших кругів в Берліні не побачив і виїхав замітно розчарований”[262].

Липинський мабуть неправильно інтерпретував причину здогадного розчарування Назарука. Назарук був занадто тверезим і досвідченим політиком, щоби плекати якісь ілюзії щодо “матеріяльної сили” гетьманського центру. Припускаємо, що те, що могло справити на нього пригноблююче враження, це була зустріч з самим Липинським, якого він не бачив п’ять років. За той час туберкульоза Липинського значно прогресувала й, згідно з його власними словами, він був у Берліні вже тяжко хворий. Фізичний занепад сполучувався в нього зі зростаючим нервовим подражненням. Такий бистрий обсерватор, як Назарук, не міг цього не бачити. Припускаємо, що його турбували теж познаки розходжень між Липинським і Скоропадським. Це, мабуть, і були справжні причини розчарування Назарука, що його помітив Липинський. Ні один ні другий тоді не міг передбачати, що за кілька місяців між ними наступить розрив і що їм уже ніколи не доведеться зустрітись.

Назарук покинув був Львів перед дев’ятьма роками. Він виїхав, як делеґат галицької Української Національної Ради на початку листопада 1918 р. до Києва, щоб просити в Гетьмана збройної допомоги проти польської аґресії. Тепер же повертався до рідного краю, що опинився під польською займанщиною. Радість від повороту на батьківщину змішувалася з почуттям страху й непевности. Свій тодішній настрій він згодом описав так:

“Боже! Як я тоді переїздив границю! Кожної хвилі очікував ув’язнення. Не ув’язнили. Я не заїхав до дому, щоб не робити клопоту своїм, коли будуть ув’язнювати. Заїхав я до гостинниці. Ждав тиждень, ждав другий. Не ув’язнили. Тоді я перенісся до дому. І щойно тоді нерви, весь час сильно напружені, попустили. Я попав у гарячку і перележав в ній вісім місяців”[263].

Були ще інші причини Назарукового нервового напруження. Він не заїхав до родини не тільки тому, щоб не робити їй ускладнень на випадок заарештування, але теж через нез’ясований стан своїх відносин з дружиною. Врешті його турбувала непевність щодо професійного влаштування та матеріяльного забезпечення. За своєю фаховою освітою Назарук був юрист, але від 1914 року він зовсім відстав від правничої практики. Про ці невеселі перспективи він ще з Америки писав Липинському:

“В Галичині жде мене очевидно дуже гірка доля, бо яких два роки піде, заки допустять до адвокатури. А я вже не молодик! І потому - мабуть на дрібниці, на пусті “баґательні” справи судові піде праця життя. Я вже був у тім фаху і знаю його та й те, як він зуживає силу і час. Се страшний млин і то серед бідности галицької, ненамолотний. Але годі”[264].

Незабаром після приїзду до Львова Назарук тяжко захворів на запалення нирок і шлунковий катар. Він сам був свідомий того, що недуга була реакцією на крайнє нервове напруження, себто, вживаючи теперішньої термінології, виникла на психосоматичному підложжі.

А втім усі проблеми, які його мучили, щасливо розв’язалися. Польська влада його не чіпала. Стосунки з дружиною наладналися, - “мимо всіх важких прикростей”[265]. В час своєї недуги він перебував вже на квартирі дружини та під її опікою. До речі, в цьому помешканні в будинку асекураційного товариства “Дністер”, вулиця Підвалля 7, другий поверх, Назарук прожив наступних дванадцять років, до вересня 1939, коли він подався на захід перед приходом більшовиків.

У грудні 1927 Назарук інформував Липинського про свої домашні обставини:

“...приватне моє життя з жінкою поправилося так, що мені дуже вигідно хорувати в її помешканню. (...) Сердечно Вам дякую за Ваші своєчасні уваги в напрямі вдержання родинного життя навіть коли видається, що важко його вдержати”[266].

Але мабуть найважливішим було те, що Назарукові пощастило розв’язати проблему свого професійного влаштування, матеріяльного забезпечення та водночас теж своєї майбутньої громадської позиції. 19 грудня він повідомив Липинського, що “можливо, що дістану якийсь [пресовий] орган в руки”[267]. А вже в черговому листі, з датою 1 січня 1928, він міг написати не без явного почуття задоволення: “Ділюся з Вами несподіваною (і для мене) вісткою: з нинішнім днем обняв я редакцію “Нової Зорі” по писаному контракту на два роки”[268].

“Нова Зоря” почала виходити два роки раніше, на початку 1926. Це був католицький тижневик, фінансований двома єпископами, станиславівським Григорієм Хомишином і перемиським Йосафатом Коциловським. Ініціятором газети та її першим головним редактором був о. Теодосій Галущинський (1880-1952), ректор греко-католицької духовної семінарії у Львові (1920-27) та ігумен Львівського василіянського монастиря (1927-31), а в майбутньому архимандрит Василіянського Чина. “Нова Зоря” була задумана, як орган “інтегрального” католицизму. Вона висловлювала тенденцію своїх опікунів, Кир Григорія та Кир Йосафата, які бажали наблизити Греко-Католицьку Церкву до західнього, латинського зразка, та зокрема, завести в ній обов’язковий целібат. “Нова Зоря” теж ставила собі за завдання боротьбу проти лібералізму, - дійсного або мнимого, - та релігійного індиферентизму української світської інтеліґенції, а навіть частини духовенства. Хомишин і Коциловський, як відомо, перебували в опозиції до курсу церковної політики митрополита Андрея Шептицького. Останній був настроєний, говорячи термінологією пізнішого часу, більше екуменічно та хотів зберегти у Греко-Католицькій Церкві первні східньої, візантійської традиції. Крім цього, Шептицький у питаннях загальнонаціонального значення ладнав з існуючими партіями й не вважав за доцільне творення окремої католицької політичної організації, що було метою Хомишина. Додаймо, що о. Галущинський був авторитетною духовною особою, але він не мав журналістичного досвіду, ані змоги вповні присвятитися справам