Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

Скрипник та проблема «мовного сепаратизму»

Одним із найбільш дивних звинувачень, висунутих проти Скрипника після його усунення від влади, було те, що він виступав за відокремлення української мови від російської. Це прирівнювалося аж до зради радянській державі. Уже хоча б через це варто розглянути, чого було досягнуто в царині мовної стандартизації, а також те, який саме внесок у цю справу зробив Скрипник.

Задовго до революції 1917 року Іван Котляревський, котрий опублікував свою пародію на «Енеїду» 1798-го, і Тарас Шевченко, чий «Кобзар» побачив світ у 1840-му, заклали основу сучасної української літератури, але українська мова таки не набула жодних загальновизнаних стандартів. Цей брак став дуже відчутним саме тоді, коли нація вступила в період безпрецедентно активної літературної та культурної творчості. Уже в 1925 році український лінгвіст Всеволод Ганцов нарікав на те, що кожен український письменник, як правило, покладається на свій рідний діалект і що побутують різні варіації написання навіть найуживаніших слів[776]. Тоді українські письменники прагнули створити літературну культуру європейського зразка. Чи це було можливо, якщо вони не могли навіть домовитися щодо правопису?

Мовна стандартизація вимагає вироблення фундаментальних ціннісних суджень щодо пуризму, запозичень та, можливо, включення архаїзмів і розмовних висловів. Коли українські письменники потребували слів, яких не існувало в українській мові, вони часто схилялися до запозичень із російської чи польської. Такі слова в багатьох випадках усталювалися в українській мові. Чи треба було їх прийняти — а чи викинути з мови й замінити на штучно витворені автентичні відповідники? Що робити з «міжнародними» словами, спільними для кількох європейських мов і запозичених ще з грецької та латини? Як такі слова слід адаптувати до української мови? Який діалект повинен стати основою для української літературної мови? Чи мусять інші діалекти також зробити свій внесок? Практично за кожним записом у словнику стоять професійні судження, що базуються на відповідях на ці питання. Це неминуче, і це впливає на саму форму мови.

Протягом 1920-х років партія не намагалася нав’язати науковцям жодної лінгвістичної догми, хоча все-таки підтримувала багаторічні зусилля, що привели до ухвалення стандартного правопису в 1928-му. Цю систему, так звану «скрипниківку», українці за межами радянської України прийняли практично відразу. Вона була заборонена в радянській Україні 1933 року як прояв мовного сепаратизму, але залишилася у використанні на Західній Україні до її включення до Радянського Союзу, і нею досі послуговуються українці за межами Радянського Союзу.

Українські лінгвісти в 1920-х поділяли окремі припущення, хоча й не погоджувалися щодо багатьох питань. І в радянській Україні, і на Західній Україні філологи загалом погоджувалися, що основою для спільної літературної мови повинен стати київсько-полтавський діалект із певними вкрапленнями інших українських діалектів. Влада радянської України схильна була погодитися, що літературна мова повинна якнайбільше наближатися до розмовної, і часто засуджувала галицьких письменників, виправдано чи ні, за їхній пишномовний слововжиток, який відходив далеко від розмовного мовлення. Деякі філологи стверджували, що окремі галицизми треба прийняти в літературну мову, але тільки після критичного аналізу. Майже всі засуджували іноземні впливи на мову, хоча багато хто вважав, що очищення української від усіх запозичень із російської та польської призведе до її збідніння. Там, де було вжито іноземні терміни, філологи явно віддавали перевагу запозиченням із давніх мов та німецьким формам над запозиченнями з російської та польської. Це й не дивно, зважаючи на те, що обидві мови тривалий час розглядалися як загрози існуванню української мови. Пол Векслер розділив лінгвістів 1920-х на дві групи: ті, хто віддавав перевагу виключно етнографічному підходу, що покладався виключно на місцеві джерела, навіть якщо це означало повернення до архаїчних і суто розмовних форм; і ті, хто обирав модифікований етнографічний підхід, був відкритіший до запозичених моделей. Згідно з Векслером, західні українці були прихильніші до етнографічного пуризму, на відміну від їхніх радянських колег[777].

Найважливішим внеском 1920-х років у розвиток української мови був стандартизований правопис, ухвалений у 1928-му. 1921 року Академія наук України опублікувала систему правопису, що в основному повторювала ухвалену в 1918-му, за часів гетьманату. Український комісаріат освіти офіційно визнав систему Академії авторитетною й разом із тим дав розпорядження ВУАН вести подальшу роботу в цій сфері та надати свої висновки комісаріату на затвердження[778].

Проблема мовної стандартизації належала до компетенції Інституту української наукової мови, заснованого в червні 1921 року, коли злиття Української академії наук та Українського наукового товариства зумовило злиття відповідних термінологічних інститутів. А. Ю. Кримський, постійний секретар Академії, був також і керівником інституту. На жаль, радянська влада майже зовсім забула про ВУАН у перші роки, і це поставило Академію в такі фінансові умови, що науковці, залучені до Інституту мов, розпорошилися, і заклад не зміг навіть надати жодних поправок до технічних словників, уже випущених Українським науковим товариством. Згідно з доповіддю, опублікованою на початку 1923-го, Інститут української наукової мови мав змогу найняти лише одного наукового працівника — філолога О. Курило[779]. Однак згодом умови Академії помітно покращилися, і до 1926 року в Інституті працювало кілька окремих секцій[780]. Цього самого року Інститут опублікував свою найважливішу роботу — російсько-український словник юридичних термінів під редакцією Кримського[781]. У 1920-х українська мова непокоїла не тільки академіків. Питання термінології та правопису часто обговорювалися в неспеціалізованій пресі. Можливо, найпомітніший інцидент у цій дискусії, що, безумовно, демонструє всю її широту, виник 1923 року, коли Сергій Пилипенко, який вивчав філологію в Київському університеті перед революцією, запропонував відкинути кириличний алфавіт і використовувати латинський алфавіт Заходу[782]. Це ні до чого не привело, але пропозицію обговорювали принаймні до 1927 року.

Держава стала виявляти активну зацікавленість проблемою мовної стандартизації в середині 1920-х. У червні 1924 року було організовано Товариство допомоги розвитку та поширенню української наукової мови в Харкові, і його очолив яскравий діяч, голова українського радянського уряду Влас Чубар[783]. У червні 1925-го було засновано Державну правописну комісію[784]. Завдяки потужній експертній допомозі ВУАН, цій комісії вдалося 1926 року підготувати пропозиції щодо системи правопису[785].

У травні та червні 1927-го Наркомос організував усеукраїнську правописну конференцію. У ретроспективі це видається досить визначною подією. Серед 75 учасників були лінгвісти, філологи, письменники, учителі й інші представники з радянської України, українських територій РСФРР та з-за кордону. Звіт,