Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

вищих навчальних закладах, партія створювала свої кадри істориків під егідою Комісії з вивчення історії Жовтневої революції та Комуністичної партії (більшовиків) України (скорочено Істпарт). Російський Істпарт було засновано в 1920-му, а його український двійник з’явився наступного року відповідно до рішення уряду радянської України. Пізніше український Істпарт, за російською практикою, увійде в підпорядкування Центрального комітету КП(б)У[821]. У 1923-му його роботу розкритикували на Всеросійській конференції відділів Істпарту[822]. Причиною незадоволеності роботою українського Істпарту була не якась політична єресь, а радше звичайна недбалість. Беручи до уваги всі проблеми, із якими стикався радянський режим у першій половині 1920-х років, таке нехтування історією партії не здається занадто дивним[823].

Під час першого року свого існування Істпарт був більше схожий на клуб, ніж на централізовано організовану структуру. Переважно він публікував мемуари. ЦК КП(б)У було складно наглядати за роботою місцевих організацій; до 1925-го навіть не було складено бодай якогось плану роботи[824]. Незважаючи на те що в Істпарті домінували росіяни газета та його часопис «Летопись революции» публікувався російською до 1929 року[825], він дозволяв широкий спектр поглядів. Арнольд Ріш, наприклад, вважав Спілку (українська партія — союзник меншовиків) передвісницею КП(б)У і опублікував опис історії Спілки в «Летописи революции»[826]. Коли такий «лібералізм» розкритикували в 1926-му, редактор видання відповів, що прогалини в історії українського більшовизму вимагають обговорення важливих революційних рухів минулого, навіть якщо вони виступали проти більшовиків. Він обґрунтував це так: «Тоді лишалося одне з двох: або зовсім не висвітлювати той чи інший період, тому що тоді більшовики були слабкі, або висвітлювати масовий революційний рух, роботу організації, якою вона була… Доводилося говорити й про меншовиків»[827].

Перший систематизований розбір історії КП(б)У опублікував у 1923 році Мойсей Равич-Черкаський, постійний дописувач «Летописи революции». До революції він був агітатором і кимось на кшталт теоретика в єврейському Бунді в Черкаському регіоні під іменем Мойсей Рабінович[828]. Він приєднався до більшовиків у 1917-му й публікував статті на низку тем двадцятих, проте більше відомий завдяки своїм історичним працям. Його «История коммунистической партии (б-ов) Украины» кілька років поспіль була офіційно затвердженим підручником із предмету.

Равича-Черкаського пізніше звинуватили у висуненні теорії, що нібито КП(б)У має «два корені», тобто постала з небільшовицьких українських витоків не меншою мірою, ніж із російських марксистів. Його ідея полягала в тому, що КП(б)У була об’єднанням різних течій і що українська течія народжувалася в процесі звільнення українських революціонерів із «шовіністичного полону», відокремлення їх від основної течії українського руху та формування власних груп у дусі міжнародного соціалізму. Цей процес, згідно з його баченням, почався з виходом «спілчан» із РУП безпосередньо перед революцією 1905-го й продовжився виходом боротьбистів та укапістів із УПСР та УСДРП[829]. Тим часом російська течія революційного руху в Україні пройшла дещо схожий процес «блукання в пустелі» — приблизно до 1912 року історія РСДРП в Україні більшою мірою була історією свого «опортуністичного» меншовицького крила[830]. Ці дві течії злилися в більшовистсько-боротьбистське об’єднання в 1920-му. За його словами:

Справді, злиття боротьбистів із Комуністичною Партією це завершення шляху, яким ішли впродовж 20 років розрізнено дві революційні стихії в Україні. Від Р.У.П. до К.П.У. і від перших гуртків Р.С.-Д.Р.П. до К.П.У[831].

Показуючи історію КП(б)У як процес, у якому місцеві течії об’єдналися з більшовиками, Равич-Черкаський не тільки надав цим небільшовицьким групам історичної революційної легітимності, він також по суті позиціонував КП(б)У як окрему партію зі своєю унікальною історичною традицією та місією. Його виклад партійної історії був покликаний наголосити на українській спадщині й місії, показати, що радянська Україна та КП(б)У були не «маскарадом, фікцією або грою в самостійність»[832]. Праця Равича-Черкаського крім того, що була партійною історією, виправдовувала українізацію з історичної точки зору.

Перше справжнє втручання в історіографію відбулося тоді, коли після справи Шумського акцент, що його робив Равич-Черкаський на самобутній передісторії партії, став політично неприйнятним. У 1927-му його теорію «двокорінного походження» було засуджено як основу національного ухилу Шумського та Хвильового, і жорстко розкритиковано як «теорію міщанського походження КП(б)У». Його ідеї проголошено такими, що суперечать ідеї пролетарської гегемонії, представленої більшовиками, а отже — викривлюють саму природу партії[833].

Мало що відомо про подальшу долю Равича-Черкаського. У 1930 році він опублікував статтю з літератури, і редакторською приміткою його було ідентифіковано як незначного посадовця в культурній галузі[834]. У 1932-му його виключили з партії та проголосили контрреволюціонером[835].

Історію Равича-Черкаського замінив у 1928 році «Нарис історії Комуністичної партії (більшовиків) України» М. М. Попова. Останній приєднався до більшовиків у 1919-му й зрештою дійшов до таких високих посад, як секретар ЦК КП(б)У й кандидат у члени Політбюро ЦК КП(б)У[836]. Його історія російської Комуністичної партії пройшла через 16 перевидань перед тим, як її замінив «Короткий курс» Сталіна, а Попова було «дискредитовано й незаконно репресовано, він загинув»[837].

Історія компартії України Попова розпочиналася з нападок на роботу попередника не тільки через «помилки та неточності в його історії, а також через загальних дух, у якому її було написано». Попов стверджував, що КП(б)У є й завжди була частиною більшовизму, і що її єдині законні родоначальники ті самі, що й родоначальники російських більшовиків. На його думку, «теорію двокорінного походження» спростовував факт, що РУП та УСДРП виплекали низку антикомуністів, тоді як більшовизм породив таких українських лідерів, як Скрипник і Петровський. Чи можуть партії, що готують антикомуністів, вести до КП(б)У?

Чому тов. Равич-Черкаський припустився такої жахливої помилки? Мені здається, що він мав добрі наміри. Хотів якось українізувати наше партійне минуле й зробив це, безсумнівно, для того, щоб забезпечити зайве виправдання й підтримку нашій нинішній національній політиці. Я вважаю, що наша національна політика не потребує такого виправдання, що формується шляхом викривлення фактів революційного руху й історії нашої партії[838].

Попри те що Попов у пізніших перевиданнях був набагато менш поблажливим до своїх попередників, він, утім, досить відчутно, хоча й неочевидно, перекрутив аргумент опонента, що українська спадщина КП(б)У походить від тих, хто відкинув «шовінізм» РУП та УСДРП, вийшов із цих угруповань і еволюціонував у бік більшовизму.

Прагнення Попова подати походження КП(б)У як однолінійне призвело до повного знецінення історичного внеску, яке зробили українські народники, такі як Драгоманов, РУП, УСДРП або соціалісти українського національного руху загалом. Він говорив про Стару громаду як про «так звану Громаду» та