Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс
Ідея розділення російсько-української історії Грушевського отримала й кількох прихильників серед видатних російських істориків. Олександр Пресняков, наприклад, узяв тези Грушевського як точку відліку для власних спроб простежити витоки Великоросії[806]. Навіть більшовицький історик Михайло Покровський, який зазвичай був не дуже щедрим, оцінюючи «буржуазних» істориків, справді шанував працю Грушевського за спростування традиційної схеми історії. У своїй лекції з історіографії Покровський назвав його «наиболее свежим и наиболее европейским исследователем», рекомендуючи перший том «Історії України-Руси» як найкраще можливе джерело з історії Київської Русі[807].
Пізніше Грушевський потрапить під шквал нападів із боку марксистських істориків за нібито штучно вироблені ідеї про те, що український народ так і не створив національної буржуазії. Хоча в окремих випадках Грушевський і висловився стосовно цього[808], помилкою було би приписувати йому створення теорії «безбуржуазності української нації». Найімовірніше, ця теорія народилася зі звичайного спостереження. У будь-якому разі ті, хто вірив у існування української буржуазії, зазвичай радше згадували куркулів, аніж якийсь інший, традиційний клас торговців чи промисловців.
Політична значущість історичної роботи Грушевського була не менша, аніж наукова. Він сам добре усвідомлював тісний зв’язок між українською історіографією та політичною свідомістю. Одного разу він написав: «Не треба забувати, що наша історіографія се заразом історія політичної української мисли; великі історики України були її великими ідеологами, давали напрям і тон не тільки історичній, але й громадській і політичній свідомості нашого суспільства»[809]. Ставлячи українську історію на тверду наукову основу, Грушевський утверджував національну окремішність та національні прагнення свого народу.
Попутники
До створення організованого «історичного фронту» кордони між марксистами та немарксистами не було чітко проведено, тож виникав взаємовплив і навіть переманювання одними інших на свій бік без усякого примусу. Можливо, найпромовистіший приклад такого випадку представлено в справі Д. І. Багалія. Він, як і Грушевський, походив із простої родини, вивчав історію в Київському університеті з В. Б. Антоновичем, і став одним із найвизначніших науковців старої імперії. До революції Багалій двічі обіймав посади ректора та представника Харківського університету в Державній Раді. Коли в 1918 році було створено Українську академію наук, його призначили головою історичного відділу. На початку двадцятих років він став одним із перших науковців, які проголосили особисту відданість радянській державі та перехід до марксизму; свої наступні роботи він писатиме з марксистського погляду[810].
Одним із найрепрезентативніших моментів у ранній історіографії радянської України стала публікація в 1923-му «Нарису історії України» Яворського, що був спробою інтерпретувати всю історію України з марксистських позицій[811]. Багалій опублікував критичну статтю в «Червоному шляху», наголошуючи, що догматична спроба Яворського насильно втиснути минуле народу в марксистські категорії є злочином проти історичних фактів, і що Яворський насправді не зрозумів, що саме намагалися зробити українські історики минулого. Наприклад, звинувачення Яворського проти цих істориків, що, мовляв, вони переважно зосереджували увагу на царях, гетьманах і вищих класах, — просто неправда, варто лише згадати таких українських істориків народницького напряму, як Грушевський, чи значну частину робіт самого Багалія. Рецензент також вказав, що Яворський, на відміну від російських істориків-марксистів, як-от М. М. Покровський та М. О. Рожков, продемонстрував недостатню обізнаність із першоджерелами й майже повністю зігнорував такі суттєві аспекти історичного процесу, як культура й ідеологія. Також Багалію здалося радше дивним, що марксистський історик, ділячи українську історію на періоди, навіть не згадав про феодалізм. І він підсумував: професору ще слід багато чого повчитися[812].
Яворський опублікував відповідь, переповнену фразами на кшталт «науковий фетишизм» і цитатами Карла Маркса та Дьйордя Лукача. Багалій, своєю чергою, оприлюднив спростування[813]. Старший із двох полемістів узяв гору, хоча Яворський, здається, засвоїв урок. У його основній праці «Нариси з історії революційної боротьби в Україні», яку Яворський опублікував кілька років потому, не поменшало термінів на кшталт «гегемонія» й «тотальність», запозичених у Ґрамші та Лукача, але він подав і численні посилання на першоджерела.
Одним із найцікавіших так званих істориків-попутників 1920-х був Осип Гермайзе, марксист, який керував відділом методологічних і соціологічних основ та вів семінар із марксизму-ленінізму на кафедрі історії України, яку очолював Грушевський, у Києві[814]. Найважливішою його працею була монографія з історії Революційної української партії, що планувалася як початок амбіційного проекту з огляду розвитку революційного марксизму в Україні. У ній він повністю ігнорує роль російських соціалістичних партій, зображуючи український революційний процес як абсолютно відмінний від того, що відбувалося в російських містах[815]. Власне саме це, напевно, і стало причиною того, що наступних видань так і не з’явилося. Гермайзе спробував показати, що український революційний рух складався із селянських організацій і висококультурної національної інтелігенції, яка подолала свій провінціалізм і довела, що український рух нічим не поступався російському[816]. Яворський розкритикував Гермайзе за численні помилки у його праці: за відмову брати до уваги російський вплив на український революційних рух, за ігнорування всіх груп, які не були виключно українськими, та за зображення українського народу як безладної етнографічної маси. Це, за словами Яворського, нехтування класовою боротьбою та заміна марксівського підходу до історії підходом Грушевського[817]. Мало того, аж до кінця десятиліття Гермайзе став для Яворського таким собі цапом-відбувайлом. Востаннє Гермайзе бачили на лаві підсудних у 1930 році, на показовому суді над Спілкою визволення України, як одного з головних змовників цієї уявної конспірації. За словами людини, що пережила ГУЛАГ, Гермайзе утримували в ізольованій камері на Соловках, а після закінчення терміну за першим вироком у 1937-му засудили ще на 10 років. Відтоді про нього ніхто не чув[818].
Тут варто згадати двох визначних українських економічних істориків — Михайла Слабченка та Олександра Оглоблина. Першого, автора чотиритомної історії «Організації господарства України від Хмельниччини до світової війни» та «Соціально-правової організації Січи Запорозької», за його видатну працю нагородили званням академіка. Разом із багатьма його колегами з ВУАН, Слабченка теж було звинувачено в членстві у так званому Союзі визволення України та ув’язнено в ізольованій камері на Соловках аж до закінчення терміну в 1936-му[819]. Оглоблин найбільше відомий за свою тритомну «Історію української промисловості»[820]. На відміну від багатьох своїх колег, він урятувався від арешту й емігрував на Захід під час Другої світової війни.
Історіографія партії в радянській Україні
Поки фахові історики працювали у ВУАН і
