Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

опублікований в «Україні», органі ВУАН, описує це як подію, що мала «характер яскравого прояву національної культури»[786]. Основна група з 15 учасників щодня по вісім-дев’ять годин працювала над правописними питаннями спільно з представниками таких нерадянських інституцій, як Наукове товариство імені Шевченка у Львові та Український педагогічний інститут у Празі, що відігравали винятково важливу роль. Правописні пропозиції 1926 року було взято за основу для обговорення, а Пилипенко та його прихильники порушили питання про впровадження латинської абетки, у такий спосіб провокуючи гарячу дискусію, у перебігу якої навіть Скрипник запропонував доповнити кирилицю латинськими літерами S та Z[787].

Показовий підхід до вирішення проблеми: уряд радянської України не просто врегулював питання в наказовому порядку, а й зібрав усіх найкращих експертів, яких тільки вдалося знайти, незалежно від місця їхнього проживання й політичних переконань, залучив інших зацікавлених і дав їм ретельно опрацювати тему. Як результат — розвинулося справжнє відчуття національної єдності, і коли Наркомат офіційно впровадив новий правопис у 1928 році, його відразу ж прийняли українці й у СРСР, і поза його межами. За якісь півтора десятка років такий підхід видаватиметься вже абсолютно немислимим. Це вже буде не просто інакший світ, а цілком відмінний у розумінні моралі всесвіт.

Хоча правопис було впроваджено й тенденція мовного пуризму переважала, до 1930-го все-таки не доводиться говорити про справжню партійну лінію щодо розвитку мови. Це було продемонстровано в середині 1928 року, коли головний культурний щомісячник радянської України «Червоний шлях» опублікував одну за одною дві статті, в яких обстоювано категорично відмінні погляди на те, як має розвиватися мова. Одну з них було написано в дуже пуристичному дусі, з аргументами, що предикативно-номінативна граматична конструкція зробила українську унікальною серед слов’янських мов, і скаргами на проникнення інструментального предикативу з польської та російської в українську як «неорганічного». Автор іншої обрав динамічніший погляд на розвиток української мови та вітав її еволюцію в бік інших мов. Аргументом було те, що надмірний лінгвістичний пуризм створював бар’єр для прогресу, і що в кожному разі ці зміни були неминучі через близькість чотирьох мов, поширених у містах України, — української, ідишу, польської та російської, — вони, мовляв, засвоюватимуть певні риси одна від одної[788]. Питання, хто з них мав рацію, менш важливе, ніж сам факт, що таке зіткнення ідей та цінностей могло відбутися.

Таким чином, питання щодо розвитку української мови було покладено переважно на плечі національної інтелігенції включно з тією її частиною, яка жила за межами Радянського Союзу. Роль Скрипника, його комісаріату й радянської держави полягала в підтримці; партія нічого не нав’язувала лінгвістам. Ця політика лінгвістичного самовизначення, як ми побачимо, радикально зміниться в 1930 році, після показового суду над Союзом звільнення України, що мав згубні наслідки для Скрипника та політики, яку він обстоював.

* * *

У 1927 році Володимир Затонський перелічив чотири цілі, які влада мала досягти через українізацію.

а) Зміцнення УСРР, як державного організму, що є складовою частиною Союзу Радянських Республік.

б) Опанування мови та вивчення місцевих умов.

в) Партійне керовництво українською культурою. Керувати можна тільки в процесі безпосередньої участи в роботі. Не можна керувати, якщо культуру будуватиметься виключно чужими, не більшовицькими руками.

г) Добір, більшовицьке виховання та втягнення в роботу українців (насамперед із робітників та селян)[789].

Можна сказати, що значною мірою Скрипник досягнув цих цілей. Радянську Україну було політично зміцнено до такого рівня, що ключові рішення, які стосувалися її самої, переважно ухвалювали в Україні й українці. Пропорція українців у КП(б)У зросла з 13,4 % на початку 1924 року до 60 % на осінь 1933-го[790]. Партія керувала культурою не тільки в наказовій формі, а й заохочуючи ситуації, коли українці поза нею могли самі працювати над важливими для них питаннями, як у сфері лінгвістики. Якщо коротко, то Скрипник тимчасово домігся того, за що боролися українські комуністи з часів Мазлаха та Шахрая, — визнання, що Україна — самостійна країна, і її влада явно українська у своїх політиці та цілях.

Україну Скрипника можна в певному сенсі розглядати як задоволення вимог української Центральної Ради, висунутих 1917 року: національна територіальна автономія України з гарантією прав для національних меншин. Хоча фундаментальні питання політичного стану справ такі особистості, як Шумський, Хвильовий і Волобуєв, вважали неприйнятними, радянська Україна дедалі більше ставала національною державою в складі Радянського Союзу. Національній інтелігенції було надано відносно велику свободу дій у культурній сфері, а комуністичний режим активно підтримував усе, що було в інтересах культурного прогресу нації. Партія докладала всіх зусиль у межах розумного для українізації адміністрації, міст і самої КП(б)У. Політика Скрипника була спрямована на заохочення консолідації народу, і водночас намагалася уникати всього, що загрожувало відновити стару ворожнечу між українцями та росіянами. Його робота над теорією національного питання була більше ніж просто спробою виправдати цей курс. Він насправді намагався примирити соціалістичний інтернаціоналізм із легітимними національними прагненнями українського народу. І певною мірою досяг у цьому успіху.

Розділ VII

Матвій Яворський та перипетії інтерпретації минувшини

Наприкінці 1928 року на Матвія Яворського, керівника історичних студій в Українському інституті марксизму-ленінізму, який до того часу вважався кимось на кшталт придворного історика українського комунізму, накинулися зі звинуваченнями за нібито «націоналістичний ухил» в інтерпретації української історії. Яворський у жодному разі не був дисидентом, як Шумський чи Хвильовий; він ніколи, наскільки нам відомо, не ставив під сумнів офіційну лінію партії. Він радше був близьким соратником Миколи Скрипника, тож переполох, що піднявся проти яворщини в історичній науці, був насправді опосередкованим нападом і на Скрипника. Особливість саме цього нападу в тому, що він став першим — і далеко не останнім.

Є ще одна важлива причина, чому слід брати до уваги українську історіографію. Крім літератури, вона була основною точкою дотику між непартійною національною інтелігенцією та новими комуністичними інтелектуалами, виплеканими партією. Режим не міг тут обмежитися лише організацією конференцій з історії, відступаючи в решті цю сферу національній інтелігенції, як зробив це в інших галузях — наприклад, у мовознавстві. Історія має центральне значення в національному відчутті власної ідентичності: великі історики України часто були найшанованішими провідниками нації. Беззаперечним старійшиною некомуністичних істориків, що працювали в радянській Україні, був Михайло Грушевський,