Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

слід використати мовну політику для розширення радянського впливу на західному прикордонні — через зближення культур народів у межах СРСР і представників тих самих національностей у складі інших держав по всьому периметру кордону. У цьому випадку він посилався на те, що підтримка фінських елементів у мові й культурі Карелії допоможе передати радянські цінності фінам через їхніх сусідів карелів і створити «національну тріщину» в Фінляндії[709]. Карелія, за його словами, могла б стати трампліном для поширення радянського впливу в Фінляндії через радіопередачі та пресу. Як приклад того, чого можна досягнути, він навів політику лінгвістичної «галичинізації» в радянській Україні та подальше посилення «радянофілії» в Західній Україні[710]. Скрипник намагався виправдати курс на побудову української національної держави в межах Радянського Союзу, такої, що «притягувала» б західних українців як магнітом. У 1929 році він зміг оголосити, що фактично досягнув успіху в перетворенні радянської України на «дійсно культурний п’ємонт цілого українського народу»[711]. Тоді справді так здавалося, хоча досягнення й були короткочасними.

Головною метою Скрипника було ввести Україну до лав європейських націй. Можливо, це був вияв гонору — того самого, із яким він керував перетворенням Харкова з, як він це називав, «відсталого губерніального міста» на «нову столицю нової соціялістичної радянської республіки»[712].

У 1930-му Харків приймав гостей Другої світової конференції революційної літератури, а українські культурні світила зверталися до провідних «військових» авторів Заходу. Скрипник сам виступив із промовою про радянську культуру, відзначаючи досягнення «культурної революції» в Радянському Союзі[713]. Конференція стала найважливішою подією для Харкова в його амбіції посісти місце поміж Парижем, Віднем і Берліном.

Українізація, особливо заміна російськомовних газет українськомовними у великих містах, була для Скрипника інструментом перетворення цих міст на українські урбаністичні центри. Кульмінацією такої політики була українізація одеських «Известий», що 31 серпня 1929-го стали «Чорноморською комуною», українськомовною щоденною газетою. На той час Скрипник особливо пишався фактом, що місто, яке ще менше ніж десятиліття тому навіть Центральна Рада вважала «не належним до України», перетворилося на справді українське[714]. Українізація основної одеської щоденної газети стала, безперечно, визначною подією, але вона відображала лише видиму частину айсберга. Загальні цифри українізації преси першого ж року після того, як усунення Кагановича забезпечило повну свободу дій Скрипнику, приголомшують:

[Примітки у таблиці:

Прим. 67 = [715]

Прим. 68 = [716]]

Наявність заводських газет особливо значуща, оскільки українці традиційно були слабо представлені у великих містах та заводах. Українізація заводських газет, з одного боку, відображала великий приплив українців до індустріальної робочої сили, і з другого — слугувала потужним важелем запобігання їх денаціоналізації. Здоровий глузд підказував українським комуністам, що оскільки індустріалізація залучила більше українців до праці, міста будуть українізуватися. Як лаконічно висловився Затонський, «треба… провести потяг революції через українізацію, як і через індустріялізацію»[717].

І аж до завершення українізації в 1933 році це скидалося на правду: із 1926-го по 1932-й українська робоча сила зросла від 41 % до 53 % загалом[718]. Перешкодити асиміляції цих нових робітників було основою цілої стратегії українізації, а Скрипник докладав значних зусиль, щоб вона зачепила навіть найпотужніший оплот російської культури — індустріальний Донбас. Він надавав його жителям доступ до українських книжок, театрів, газет і бібліотек, намагаючись заохотити робітників забути про їхні «не то українські, не то російські» говірки й розмовляти українською[719]. Він вірив, що досяг успіху в цьому, і наприкінці 1929 року міг оголосити з гордістю:

Українська культура, нова радянська пролетарська культура це не культура лише поодиноких одиниць з інтеліґентів — учителів, кооператорів тощо. Українська культура — це культура нових сотень, тисяч, мільйонів нового українського робітництва на нових фабриках, заводах нашої країни[720].

Скрипник вірив, що не лише індустріалізація пришвидшить українізацію, а й колективізація зможе їй посприяти[721]. Справді, аж до припинення українізації в 1933-му це сподівання виправдовувалося: на початок 1933 року цілих 88 % усіх заводських газет України публікувалися українською; у традиційно російському Харкові більше ніж половина «пролетарської молоді» стала вчитися в українськомовних школах уже станом на 1928-й рік[722]. Українізація, поза всяким сумнівом, просувалася вдало, тож у кінцевому підсумку її скасували. Як казав один канадський дослідник, «мабуть, тому, що партія зрозуміла: зрештою цей процес міг стати успішним»[723].

На додачу до рішучого просування українізації в радянській Україні Скрипник узяв на себе роль захисника прав української діаспори в Росії. Відкидаючи звинувачення в тому, що нібито він намагається взяти на себе відповідальність за всіх українців у Радянському Союзі, Скрипник наголошував, що радянська Україна допомагала українцям у Росії — і робитиме це надалі, не має значення, на Кубані чи в Казахстані:

Якщо потрібні вчителі, то ми повинні післати туди вчителів. Зрозуміло, для культурного обслуговування всієї української людности в цілому СРСР дає багато Українська Радянська Соціялістична Республіка, де силами пролетарської влади будується й розвивається українська культура, національна за формою, соціялістична за змістом[724].

Річ була не лише в тому, щоб задовольнити культурні потреби українців за межами України. Зрештою, були території поза нею, такі як Північний Кавказ, де теж проводилась українізація. Москву найбільше непокоїло інше — хто керуватиме цією політикою: вона сама чи Харків. Адже Сталіна не потішила перспектива появи суперника, котрий би намагався створити протекторат над його суб’єктом.

Скрипник навіть висунув територіальні вимоги до Російської республіки, вимагаючи включити до складу радянської України прилеглі території, де переважало українське населення. Для цих претензій він мав міцне підґрунтя й нагадав Москві, що Виконавчий комітет Комінтерну та Центральний комітет ВКП(б) закликали до такого приєднання ще в 1924 році, проте не подбали про його реалізацію. Мабуть, скарги Скрипника на те, що Російська республіка не досягла належних результатів у покращенні показника письменності своїх громадян — етнічних українців, як і в забезпеченні їх книгами та підручниками, а також на те, що такі зволікання у вирішенні цієї проблеми надали політичну зброю антирадянському Українському Національно-Демократичному Об’єднанню (УНДО) в Польщі[725], неабияк розсердили Сталіна. Тож не дивно що Скрипник не зміг досягнути цієї конкретної мети.

У політиці Скрипника слід звернути увагу на два камені спотикання: чи порушувала українізація права не-українців, що жили в Україні, і взагалі — чи відповідала вона марксистській доктрині, яку соціалістичні національні розбіжності врешті-решт могли звести нанівець.

Безсумнівно, були скарги, зазвичай із боку