Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

неписьменності у віковій категорії людей від 18 до 35 років, чого планувалося досягти до 1927-го[755]. 1924 року Буценко, секретар Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, оголосив, що на підтримку кампанії кинуто всі сили держави[756]. Профспілки та комнезами мобілізувалися для виконання цього завдання[757]. «Вісти» оголосили у своїй редакційній статті, що будь-яка освічена людина, яка потребувала роботи, могла її дістати: піти навчати інших читати[758]. Результатом цих зусиль було зростання письменності серед дорослого населення з дореволюційного рівня 42 % до 70 % у містах і з 15,5 % до 50 % у селах станом на 1927-й. Попри те що повселюдної письменності до десятої річниці революції досягти не вдалося, — а саме таку мету не раз проголошували, — результати все одно вражали. Так само варті уваги результати кампанії із забезпечення загальною початковою освітою принаймні дітей віком від 8 до 11 років. У дореволюційній Україні в початковій школі навчалися 1 млн. дітей, у 1927 році — 2,2 млн., а в 1929-му — 2,5 млн[759]. Цей показник кількості учнів усе одно відставав від поставленої цілі: станом на 1927 рік лише 75–80 % міських і 55 % сільських дітей віком від 8 до 11 років навчалися в школах, і лише 10,1 % із вікової категорії від 12 до 15[760]. Однак для країни, яка не отримувала ззовні жодної допомоги, це вже був неабиякий прогрес.

За керівництва Скрипника Наркомос особливо послідовно впроваджував політику українізації. Наприклад, у 1927-му було проголошено, що студенти всіх вищих навчальних закладів України мають вивчити українську до кінця 1928–1929 навчального року, було заборонено призначати професорів і викладачів, які не могли викладати цією мовою, а також приймати на навчання до вищих навчальних закладів радянської України абітурієнтів, які української не знали. На піку українізації в 1929-му у 80 % загальноосвітніх шкіл, 55 % професійних навчальних закладів, 54 % технікумів та 30 % інститутів викладання відбувалося виключно українською мовою, у решті закладів нею читали лише деякі дисципліни або й узагалі навчання велося іншими мовами[761].

У 1929 році стали проявлятися перші ознаки докорінної зміни політичного курсу — зокрема дедалі частіше лунала критика в бік комісаріату Скрипника, а його вплив поступово обмежувався. Критика Наркомосу була таким важливим знаком тому, що, по суті, саме завдяки діяльності цього наркомату радянська Україна й залишалася окремою національною політичною одиницею (англ. polity). Крім того, ця структура була опорою для свого керівника, повністю відданого справі.

Уже під час ухвалення п’ятирічного плану в 1928-му деякі економісти вказували, що в радянській Україні бракує освічених людей, які потрібні для виконання передбачених планом завдань. Замість того, щоб визнати самі ці плани нереалістичними, у всьому звинуватили систему освіти, а також були закиди, що програма з викорінення неписьменності себе вичерпала[762]. Справді, у період із 1927-го по 1929-й величезна кількість людей віком 20–30 років не мали ніякої кваліфікації (професійної освіти). За ці часи письменність у містах зросла з 70 % до 74 % і з 50 % до 53 % у сільській місцевості[763]. Водночас, можливо, проблема полягала в тому, що задіяна стратегія надання доступу до освіти вже не давала належного результату й ситуацію можна було виправити лише впровадженням обов’язкової освіти для дорослих. Таку можливість було запроваджено постановою уряду радянської України, що зобов’язувала дорослих неписьменних стати на облік у своїх місцевих радах, для того щоб їх могли навчити читати[764]. Слід зауважити, що показник письменності по Україні (71 % станом на 1929 р.)[765] суттєво випереджав показник по СРСР загалом (50,1 % станом на 1929 р.)[766].

Водночас головним пріоритетом залишалося загальна початкова освіта для дітей віком від 8 до 11 років[767]. Попри такі показники, роботу Наркомоса з «культурного будівництва» та розширення загальної освіти у 1930–1932 рр. не раз офіційно критикував ЦК КП(б)У та всесоюзні органи влади.

Станом на 1930 р. систему освіти було більш-менш стандартизовано по всьому Радянському Союзу — саме цей варіант Скрипник підтримував ще з 1927 р., оскільки вважав, що російська система (система Луначарського) більше відповідала українським потребам, ніж та, яку встановив Гринько[768]. Водночас він виступав проти того, щоб управління справами освіти було передано на всесоюзний рівень[769]. Проте початок 1930-х років було позначено процесом адміністративної централізації в освітній галузі, і Скрипник не міг цьому завадити. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 вересня 1931 р. детально прописувала, як має відбуватися управління системою освіти, а урядова постанова СРСР від 19 вересня 1932 р[770]. передавала вищу освіту під прямий нагляд всесоюзним органам[771]. Хоча про цілковиту централізацію радянської системи освіти було оголошено аж у травні 1934 р., за десять місяців після смерті Скрипника, ще за його життя цей процес активно розгортався і просувався. Централізація управління освітою означала, що зосередження в руках союзного керівництва управління іншими сферами було лише питанням часу.

Що ж мала робити нова система освіти? Ще у 1928 р. КП(б)У постановила, що студентів у вищих навчальних закладах освіти слід навчати у войовничо-матеріалістичному дусі, і що члени партії мають відігравати активну роль у тих закладах і структурах, де вони працюють і навчаються[772]. У часи колективізації та індустріалізації наголос робили на «підвищенні свідомості» нових робітників та «звільненні» їх від «дрібнобуржуазної селянської» психіки[773]. Як писав Скрипник, освіта має бути засобом для «відвойовування» у класу куркулів молодого покоління[774]. Одного разу й Андрій Хвиля застеріг, що куркулі намагалися утримувати свій вплив у школах і що з цим треба було боротися[775]. Такі застереження щодо класових ворогів у освітній системі буде «підтверджено» й показовим судом над так званою Спілкою визволення України, коли групу провідних науковців звинуватили в організації терористичної групи, яка в різних сферах культури займалася «шкідництвом», і взагалі організувала змову з метою створення незалежної фашистської держави. Багато викладачів та науковців утратили посади — а на багатьох чекала й гірша доля.

Перепідпорядкування Наркомосу було першим кроком, спрямованим на підрив влади Скрипника. Оскільки скасування системи Гринька було радше структурним питанням, ніж питанням національної культури, цей перший крок ще не міг відбутися без згоди Скрипника. Подальші кроки вже були набагато менш помітними, але в результаті всесоюзні органи спочатку отримали можливість втручатися в управління освітою в Україні, а потім змогли повністю перебрати це управління на себе. Оскільки Наркомос був основним органом радянської української держави в царині культури, то втручання в його справи союзних органів відкрило шлях до втручання Росії в культурне життя України. Саме тому поразку Наркомосу слід