Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс
Оскільки лекція Скрипника була обробкою тверджень Сталіна щодо національного питання, йому не було чого закинути. Окрім того, тези Сталіна на XVI з’їзді формувалися, мабуть, значною мірою так, аби відповідати тому, що Скрипник і його колеги в інших національних республіках хотіли б почути. Деякі аргументи Скрипника були переконливими. На жаль, він згодом побачить, що «основа для майбутнього зближення та злиття націй» — щораз більша адміністративна та економічна єдність СРСР — буде водночас ударом по тих, чиї інтереси він представляв. А він сам і те, що він обстоював, виявиться непотрібним.
Комісаріат освіти Скрипника
Завдяки Скрипнику Народний комісаріат освіти (Наркомос) радянської України став центральною політичною інституцією в національному культурному житті. Навіть за його попередників це була перша українізована державна установа, що відповідала за українізацію в усіх регіонах[737]. Наркомос також займався культурними питаннями загалом. Оскільки наука переважно зосереджувалася в закладах вищої освіти, відповідальність Наркомосу і його влада над науковцями були безперечні. Він також контролював літературу через Головполітосвіту, що могла виділяти кошти на публікацію, заохочувати чи критикувати певні письменницькі задуми, або ж влаштовувати конкурси на найкращі літературні й музичні твори з оспівуванням революції[738]. У травні 1927-го, після видання резолюції Центрального комітету КП(б)У щодо партійної політики в літературі, Наркомосу було довірено її реалізацію[739]. Коли роботу Шумського як голови цієї інституції було офіційно засуджено, єдине, що йому змогли закинути, це заохочування націонал-ухильництва в літературі та мистецтві[740]. Нападки Постишева на Скрипника в 1933 році ґрунтувалися на тому самому звинуваченні, хоча в сюрреалістичному стилі нової доби останнього було звинувачено в тому, що він вітав та заохочував діяльність українських націоналістів та іноземних шпигунів у культурних та освітніх закладах, що перебували в зоні його відповідальності[741].
«Надкомісаріат» Скрипника починав дуже скромно. Раніше, коли інституцію очолював Володимир Затонський, цей орган наслідував усе, що робив його відповідник у Великоросії. У січні 1919 р. Затонський сказав у колегії Наркомосу, що його Наркомат має два завдання: «Застосувати весь освітній досвід радянської Росії в Україні та знайти спосіб подолати ті проблеми, яких у Росії не було»[742].
Наркомос, як і всі інші установи, упродовж громадянської війни займався переважно вирішенням політичних завдань. Однією з головних проблем була відверта ворожість українських вчителів, навіть у Харківській губернії, де український рух був набагато слабший, ніж деінде[743]. Протягом польсько-радянської війни завданням Наркомосу було організовувати антипетлюрівську «політичну освіту» для дорослих, а комісар освіти Гринько звелів губернським відділам установи спрямувати всю свою енергію на пропаганду проти поляків, Петлюри та українського націоналізму. Навіть на цьому етапі освіта вважалася засобом створення нового типу людини, яка була б «членом соціалістичного суспільства, людиною-комуністом, для якої комуністичний устрій життя був би органічно-близьким, внутрішньо необхідним»[744]. Водночас Наркомосу дали інструкції «радянізувати» освітню систему, яку до цього часу вважали осередком націоналізму[745]. Коли система «радянізувалася», студентів «пролетаризували» через постійні чистки в галузі вищої освіти. Понад 20 % студентів вишів було відраховано тільки в 1921 році, а станом на 1924-й чистка «чужорідних класових елементів» стала постійною та звичною[746].
Той факт, що Наркомос довірили колишньому боротьбисту Гриньку та, пізніше, Олександру Шумському, показує, що цю посаду не вважали надто важливою. Протягом певного часу вважалося, що цей орган навіть підпорядковувався комсомолу[747]. В адміністративному хаосі раннього радянського періоду розмежування повноважень часто було нечітким і часом радикально переглядалося. Те, що на посаді в Наркомосі перебував Гринько, — дуже вдалий приклад того хаосу, адже Гринько не лише відстоював незалежність свого наркомату, а й успішно кидав виклик освітнім практикам російського Наркомосу та встановив освітню систему, що радикально відрізнялася від тієї, яка переважала в Росії. Так звана система Гринька ніяк не була пов’язана з національними відмінностями між Україною та Росією[748]. Вона спробувала поєднати «соціальне виховання» з професійною освітою та раніше приводила до спеціалізації, ніж освітня система Луначарського в Росії. Розроблена в 1920 році система Гринька працювала впродовж цілого десятиліття, і це була справді радикально відмінна система та філософія освіти, що так само претендувала на універсальність, як і російська система, що її замінила[749].
До середини 1920 років амбітні плани української освітньої системи не могли втілитися в життя через тотальну бідність країни, що, своєю чергою, було наслідком руйнацій, які лишила по собі громадянська війна. Попри те, що була мета забезпечити населення повсюдною початковою та середньою освітою, недостатність ресурсів змусила врізати фінансування освітніх закладів, тож навіть станом на 1924-й половина українських дітей не мали доступу до шкільної освіти взагалі[750]. Кількість учителів зменшилася з 85 тис. у 1921 році до 40 тис. у 1924-му, а кількість учнів — із 1,9 млн. до 1,4 млн[751]. Газета 1924 року чесно визнавала, що навіть ті вчителі, які трималися роботи, мали низьку кваліфікацію, із них дуже мало пройшли бодай якісь учительські курси й майже ніхто не продовжував освіту після закінчення гімназії. Двомісячні курси, що пропонували якісь знання з методології викладання, науки, українознавства та антирелігійної просвіти, проводилися занадто спорадично, щоб від них була помітна користь[752]. Доповідь, виголошена на конференції викладачів із регіонів у січні 1924-го, добре описує ситуацію. На заході було ухвалено резолюцію, у якій зазначалося, що освітня робота має стимулюватися чимось більшим, ніж просто «мінімальною моральною підтримкою», і що учням потрібні підручники, яких немає в книгарнях, а навіть якщо є, то 80 % дітей не можуть собі їх придбати, бо комплект на одного учня коштує 50 пудів (приблизно 1800 фунтів) зерна[753].
Згодом умови стали швидко покращуватися, так само швидко з року в рік зростала кількість учнів. Мабуть, найпомітнішим досягненням була кампанія з ліквідації неписьменності серед дорослих, що її проголосив панівний режим як мету своєї освітньої політики ще в 1921 році[754]. Водночас лише в 1923-му Наркомос розпочав систематичну кампанію з викорінення
