Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік
Процес творення Дивізії проходив нелегко, д-ві Вехтерові, прихильникові ідеї творення чужинецьких армій, потрібно було рік часу щоб переконати Гітлера і Гіммлера в потребі створення Дивізії. Оскільки Галичину було прилучено до Генерального Губернаторства, Гіммлер у своїй згоді зробив застереження, що добровольцями можуть бути тільки уродженці Галичини. Це було одним із численних ворожих плянів — створити внутрішній поділ і ворожнечу. І це стало однією з найголовніших відмінностей, що відрізняла.Першу Дивізію від Другої та інших формацій.
Завдяки пропаґандивним закликам до молоді, як “Вступайте в ряди до Української Армії!”, німцям вдалося завербувати 80 тисяч української молоді. Про це також пише Роджер Дж. Бендер у своїй праці. [57] Зголошеної молоді було досить, щоб створити 5-6 дивізій, але обережні і недовірливі німці дозволили тільки на одну дивізію з 13 тисяч, а з решти людей створили “Шутцполіційні” курені, та для власної безпеки, розмістили в різних місцевостях, далеко одні від других. Відносно цього набору, проводом ОУН було видано Звернення до народу, в якому говорилось, що до служби в дивізії повинні зголошуватись тільки ті, що мусять іти з якихось причин, всі ж інші повинні залишитись, бо буде потрібно ще багато людей до служби в УПА. Таке рішення було мудрим, і воно виправдало себе після невдалого бою під Бродами, коли добре вишколені вояки Дивізії великими групами переходили до УПА.
Створена Стрілецька Дивізія “Галичина” складалася в більших відсотках з німецьких старшин і підстаршин, включно з її командиром ген. Ф. Фрайтаґом. Зовнішно вона мала німецький вигляд, зате характер і вояцький дух був суто українським і таким залишився до кінця існування Дивізії. Зрозуміло, що такі відносини між німцями й українцями напружували внутрішню атмосферу. Згідно зі своїми плянами, як було згадано на початку, Гітлер хотів ділити і нищити підкорені народи, а головно слов’ян.
З видуманими територіяльними претенсіями, без нічиєї згоди, німці прилучили Галичину до Генерального Губернаторства, а східні землі України назвали Райскомісаріят Україна, їхнім прицілом було, поділити населення України і створити між ним ворожнечу для взаємного поборювання, що дало б їм причину до правного нищення неспокійного і непокірного населення. В дійсности це була тільки пропаґандивна видумка, бо всі — як східні так і західні українці — були однаково трактовані і нищені. Німці поводились брутально і жорстоко з всіма людьми, однаково вивозили їх на невільничу працю до Німеччини та використовували їх на всі потрібні їм послуги.
До певної міри, їх ціль була досягнута, бо між слабшими людьми цей поділ створив підсвідому ворожнечу, яка нездорово впливала на дружність чи співпрацю громадян тої самої країни. В цьому також допомогли доконані совєтською окупацією в 1939-41 роках злочинства, які були тільки підсиленням гніву галичан до всього, що було совєтське. Брак взаємного зрозуміння та пошанування, як побачимо пізніше, позначується як у праці, в суспільно-громадському секторі, так і в співдружності вояцького життя.
Вертаючись до порівняльної аналізи різниць, як організаційного, так і вишкільного характеру обох Дивізій, можна прийти до висновку, що Друга Дивізія має зовсім інше історичне підложжя, ніж Перша. Молоді добровольці, які зголосилися до Першої Дивізії, були майже того самого віку, з тих самих повітів — знайомі між собою, а то й споріднені, не служили ніколи у війську, мріяли про геройські подвиги, бажали стати спадкоємцями слави Січових Стрільців та першунами відбудови Української держави.
Організація вояків чи формування Другої Дивізії відбулося півтора року пізніше від Першої, вояки не прийшли сюди, як рекрути-новобранці, а радше були людьми з військовим досвідом. Правда, вони також добровольці, але більшість з них вже в дозрілому віці, деякі вже мали великий військовий досвід та воєнне пережиття. Одні перейшли полон, заглядаючи голодовій смерті в очі, а інші вже кількакратно вирвались з пащі смерти, а зараз, з’єднані однією ідеєю служити в своїй українській Армії, потребам свого народу і відбудові своєї держави, уважають свою службу не тільки обов’язком але й конечністю.
З приходом до УНА, позбувшись німецьких зверхників з їх командами, у вояків Другої Дивізії відновився український дух та почала відживати придушена національна гордість. Зрозуміло, що такої дружности чи співжиття, як це було в Першій Дивізії, тут не могло бути, бо це були різні люди з усіх закутків України, і на це потрібно було більше часу. Та найважливіше, про УНА і Другу Дивізію, зорганізовану за кордоном, народ України нічого не знав та в нічому не міг вже допомогти. Зате уряд ворожої влади в Україні інформував своїх жителів про вояків УНА в найбільш обридливий спосіб, як про запроданих злочинців.
На відміну від них, вояки Першої Дивізії, хоч не були вдоволені ані своєю тодішньою назвою, ані їх трактуванням німцями, перейшли повний реґулярний військовий вишкіл, для всіх однаковий, як це було потрібно до готовости бойового стану. Може, збройне Дивізія не була вивінувана найліпше в цю пору, але все краще, як котра-небудь українська формація в той час. У Першій Дивізії був ще один великий позитив, якого ніхто інший не мав, а саме, тогочасна цивільна українська адміністрація, як і політичні провідники, виявили дуже велике зацікавлення Дивізією і старалися всіма засобами допомогти їй як морально, так і матеріяльно від першого дня її створення до кінця війни та виходу її вояків з полону.
Своїм зверхнім ставленням німці не принизили моральних почувань українського вояцтва, а то й навпаки, така поведінка зміцнювала вояцьку поставу, додавала сил і відваги до рішучости й відстоювання своїх прав. Це зміцнювало їхні дружні зв’язки, плекало взаємне довір’я та родинну атмосферу, що в сукупності було незмірною силою Дивізії, що також знали і розуміли німці. Завдяки згаданим прикметам та великій допомозі із зовні, мабуть із усіх збройних сил Німеччини, одинока Перша Дивізія, і Білоруська, не тільки в цілості пережили важкі воєнні дні, а також перебули тяжкі дні полону. Цього
