Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Хоча абсолютні показники бідності й економічної відсталості все ще були найвищі в колишньому Східному блоці, найяскравіші контрасти тепер частіше зосереджувалися в межах країн, ніж між ними. Сицилія та Меццоджорно, власне як і Південна Іспанія, відставали від півночі, яка розвивалася так само, як і впродовж багатьох попередніх десятиліть: наприкінці 1990-х безробіття на півдні Італії втричі перевищувало рівень безробіття північніше Флоренції, тоді як розбіжність у ВВП на душу населення між Північчю та Півднем була навіть більшою, ніж у 1950-ті роки.
У Сполученому Королівстві розрив між багатими регіонами Південного Сходу та колишніми промисловими районами на півночі в нещодавні роки також зріс. Без сумніву, Лондон процвітав. Попри те, що британська столиця тримала дистанцію від єврозони, вона перетворилася на беззаперечний фінансовий центр континенту та наповнилася енергетикою витонченості й прогресивності, завдяки якій інші європейські міста здавалися немодними та відсталими. Наприкінці ХХ століття Лондон, переповнений молодими фахівцями і набагато відкритіший до появи та зникнення космополітичних культур і мов, ніж інші європейські столиці, ніби віднайшов блиск «свінгуючих шістдесятих», що опортуністично втілили прибічники Тоні Блера в новому бренді країни «Крута Британія».
Але блиск був лише на поверхні. Зважаючи на ціни на житло, які в найпереповненішій столиці Європи злетіли до небес, водії автобусів, медсестри, прибиральники, шкільні вчителі, поліцейські й офіціанти, що обслуговували космополітичних нових бритів, більше не могли дозволити собі жити поруч із ними та були змушені знаходити помешкання все далі й далі, доїжджаючи на роботу на громадському транспорті, наскільки їм це вдавалося в умовах найбільш перевантажених доріг Європи, або ж користуючись дорогими послугами пошарпаної британської залізниці. За зовнішніми межами Великого Лондона, який тепер, наче спрут, простягнувся до сільської південно-східної глибинки, виникала не бачена досі в нещодавній англійській історії регіональна відмінність.
Наприкінці ХХ століття з десяти адміністративних регіонів Англії лише три (Лондон, Південний Схід та Східна Англія) сягали або перевищували середній рівень багатства на душу населення по країні. Решта країни була біднішою, подекуди насправді набагато біднішою. Валовий внутрішній продукт Північного Сходу Англії, який колись був серцем гірничої та суднобудівельної промисловості країни, на душу населення становив тільки 60% ВВП Лондона. Після Греції, Португалії, сільської Іспанії, Південної Італії та колишніх комуністичних земель Німеччини, Велика Британія у 2000 році була найбільшим отримувачем структурних фондів Євросоюзу — іншими словами, частини Британії належали до найбільш знедолених регіонів ЄС. Скромні цифри загального безробіття в країні, що для оточення не лише Тетчер, а й Блера стали розхваленим приводом для гордощів, були викривлені через непропорційне процвітання столиці: безробіття на півночі Англії залишалося набагато ближчим до найгірших показників континентальної Європи.
Очевидні регіональні відмінності щодо багатства і бідності в Британії поглиблювала непродумана державна політика; та водночас вони стали передбачуваними наслідками кінця промислової доби. У певному розумінні вони були органічні. Утім у Німеччині аналогічні відмінності виявилися прямим, хоча й ненавмисним, результатом політичного рішення. Поглинення східних земель об’єднаною Німеччиною коштувало Федеративній Республіці понад тисячі мільярдів євро в переказах та субсидіях упродовж 1991‒2004 років. Але східна частина Німеччини не тільки не наздогнала Захід, а й наприкінці дев’яностих навіть почала ще більше відставати.
Приватні німецькі компанії не мали стимулів тримати підприємства на сході — у Саксонії чи Мекленбурзі, коли могли знайти кращих працівників за менші гроші (а також кращу транспортну інфраструктуру й місцеві послуги) у Словаччині чи Польщі. Немолоде населення, погана освіта, низька купівельна спроможність, виїзд кваліфікованих працівників на захід і постійна ворожість до іноземців з боку тих, хто залишився, зумовлювали відверту непривабливість Східної Німеччини для зовнішніх інвесторів, які тепер мали багато інших варіантів. У 2004 році безробіття в колишній Західній Німеччині становило 8,5%; на сході воно перевищувало 19%. У вересні того року неонацистська Націонал-демократична партія одержала 9% голосів та привела дванадцять депутатів до парламенту Саксонії.
Прірва взаємного презирства, яка розділяла вессі та оссі в Німеччині, існувала не тільки через роботу і безробіття або багатство і бідність, хоча зі східного погляду саме це було її найбільш очевидним та болісним симптомом. Німці, як і решта жителів нової Європи, були дедалі більше розділені низкою нових особливостей, які суперечили традиційним географічним чи економічним поділам. З одного боку, існувала витончена еліта європейців: чоловіків і жінок, зазвичай молодих, які багато подорожували, мали добру освіту й, можливо, навчалися у двох чи навіть трьох різних університетах по всьому континенту. Їхня кваліфікація та фах дозволяли їм знайти роботу в будь-якій країні Європейського Союзу — від Копенгагена до Дубліна, від Барселони до Франкфурта. Високі доходи, низькі ціни на авіаквитки, відкриті кордони й інтегрована залізнична мережа (про це нижче) сприяли легким і частим переїздам. З метою споживання, дозвілля, розваг, а також працевлаштування цей новий клас європейців легко й упевнено подорожував своїм континентом, спілкуючись, наче середньовічні студенти, що вешталися між Болоньєю, Саламанкою та Оксфордом, космополітичною лінгва франка: тоді — латиною, тепер — англійською.
З іншого боку, були — досі в переважній більшості — ті, хто не міг або ж вирішив (поки що?) не ставати частиною цього сміливого нового континенту: мільйони європейців, які через брак умінь, освіти, практики, можливостей чи засобів були глибоко вкорінені там, де вони жили. Ці люди, які в новому середньовічному ландшафті Європи були кріпаками, не могли отак одразу скористатися перевагами від єдиного ринку товарів, послуг та праці Європейського Союзу. Натомість вони залишалися прив’язаними до своєї країни або місцевої спільноти, стримувані тим, що не знали про далекі можливості й не володіли іноземними мовами, і часто були значно ворожішими до «Європи», ніж їхні космополітичні співгромадяни.
У цього нового міжнародного класового поділу, який почав розмивати давні національні відмінності, було два важливі винятки. Для ремісників і робітників зі Східної Європи, які шукали заробітку, нові можливості знайти роботу в Лондоні, Гамбурзі чи Барселоні були нерозривно переплетені з раніше усталеними традиціями мігрантської праці та сезонного працевлаштування за кордоном. У далекі краї, щоб знайти роботу, завжди їхали чоловіки (зазвичай чоловіки): не володіючи іноземними мовами, викликаючи ворожу недовіру в працедавців і в будь-якому разі маючи намір повернутися додому разом зі старанно заощадженим заробітком. У цьому не було нічого унікально європейського, і словацьких малярів (як і раніше — турецьких механіків та сенегальських торговців) навряд чи можна було побачити за вечерею
