Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Ця плутанина показує, що зовнішні кордони Європи впродовж століть були достатньо важливими, щоб зацікавлені сторони з наполегливістю відстоювали свій погляд, який суперечив іншим, щодо того, хто належить до Європи. Перебування «в» Європі надавало певну безпеку: запевнення — чи принаймні обіцянку — прихистку та належності. Століття минали, і це дедалі більше ставало джерелом колективної ідентичності. Статус «прикордонної держави», взірця та вартового ключових цінностей європейської цивілізації, був джерелом вразливості, а водночас і гордості. Ось чому для центральних і східних європейців радянське панування було таким принизливим — через відчуття, що вони залишилися за бортом «Європи», та забуття з її боку.

Іншими словами, Європа — це не про абсолютну географію — де насправді розташована країна чи живуть люди; це про географію відносну: де вони перебувають відносно інших. Наприкінці ХХ століття письменники та політики в таких країнах, як Молдова, Україна чи Вірменія, обстоювали свою «європейськість» не на підставі історії чи географії (такі аргументи можуть бути і переконливими, і не дуже), але саме задля захисту від як історії, так і географії. Разом звільнившись від Московської імперії, ці постімперські держави-сироти тепер дивилися на іншу «імперську» столицю — Брюссель[602].

Те, що ці периферійні нації сподівались отримати в далекій перспективі гарантії бути включеними до нової Європи, було не так важливо, ніж те, що вони могли втратити, якби опинилися поза нею. На початку нового століття наслідки виключення вже були зрозумілі навіть для найзвичайнісінького туриста. Нацистська та радянська влади давно вибили з міст на кшталт Чернівців в Україні чи Кишинева в Молдові те, що в них було космополітичним та «європейським»; а сільські околиці навіть сьогодні — це «домодерний світ брудних доріг і кінних підвод, валянок і криниць надворі, розлогої тиші й оксамитово-чорних ночей»[603]. Ототожнення з «Європою» стосувалося не спільного минулого, яке було тепер ущент і по-справжньому знищене. Воно було пов’язане з обстоюванням претензії на спільне майбутнє, нехай навіть і крихкої та майже безнадійної.

Страх залишитися поза Європою не обмежувався зовнішнім периметром континенту. На думку румунськомовних молдован, їхні західні сусіди у власне Румунії були благословенні історією. На відміну від Молдови, на Заході їх вважали законними претендентами, навіть якщо вони й не докладали достатніх зусиль, щоб стати членами ЄС; отож вони могли бути впевнені у справді європейському майбутньому. Але, на думку Бухареста, ситуація складалася інакше: сама Румунія наражалася на ризик опинитися за бортом. У 1989 році, коли однопартійці Ніколае Чаушеску нарешті почали виступати проти нього, вони написали листа, звинувачуючи кондукетора в намаганні відірвати країну від її європейського коріння: «Румунія була та залишається європейською країною… Ви почали змінювати географію сільської місцевості, але не можете посунути Румунію в Африку». Того самого року літній румунський драматург Ежен Йонеско написав, що його батьківщина «от-от назавжди вийде з Європи, що означає вийти з історії». І це занепокоєння відчувалося не вперше: у 1972 році Еміль Чоран, міркуючи над похмурою історією своєї країни, нагадав про поширений у Румунії страх: «Що найбільше мене пригнічувало, то це мапа Османської імперії. Дивлячись на неї, я розумів наше минуле і все інше»[604].

Румуни — так само як болгари, серби та всі, хто мав вагомі підстави думати, що «основна» Європа бачить їх як аутсайдерів (якщо взагалі їх помічає) — поперемінно пристають то на один, то на другий варіант: або, обіймаючи оборонну позицію, відстоюють свої питомо європейські риси (у літературі, архітектурі, топографії тощо), або ж визнають безнадійність справи та тікають на Захід. Після комунізму відбувалося і те, і те. Поки колишній прем’єр-міністр Румунії Адріан Нестасе роз’яснював читачам Le Monde в липні 2001 року «додану вартість», яку Румунія дає Європі, понад половину з усіх іноземців, яких затримували під час нелегального перетину польсько-німецького кордону, становили його співвітчизники. В опитуванні, проведеному на самому початку нового століття, 52% болгар (та абсолютна більшість респондентів до 30 років) сказали, що, якби мали таку можливість, то емігрували б з Болгарії — бажано до «Європи».

Це відчуття перебування на периферії чийогось центру, буття чимось на кшталт європейців другого класу, сьогодні здебільшого притаманне колишнім комуністичним країнам, що майже всі перебувають у тій зоні маленьких націй, появу яких передбачив Томаш Масарик від Нордкапу до мису Матапан на Пелопоннесі. Однак не тільки. На пам’яті сучасників інші окраїни континенту були не менш провінційні — економічно, лінгвістично, культурно. Поет Едвін Мюїр описував свій переїзд із Оркнейських островів до Глазго в 1901 році, коли він був дитиною, як «подорож на сто п’ятдесят років уперед за два дні»; через пів століття інші люди також могли відчувати те саме. Аж до 1980-х років високогір’я та острови на краях Європи — Сицилія, Ірландія, Північна Шотландія, Лапландія — мали більше спільного між собою та зі своїм минулим, ніж із заможними столичними регіонами центру.

Навіть сьогодні — насправді насамперед сьогодні — не можна розраховувати на те, що лінії розлому та межі збігаються з державними кордонами. Хороший приклад — Рада держав Балтійського моря. Учасниками цієї організації, заснованої в 1992 році, є скандинавські країни — Данія, Фінляндія, Норвегія та Швеція; три балтійські держави колишнього СРСР — Естонія, Латвія, Литва; Німеччина, Польща, Росія (та з 1995 року, за наполяганням скандинавів і ґвалтуючи географію, Ісландія). Це символічне підтвердження давніх торговельних зв’язків високо оцінили колишні ганзейські міста[605] на кшталт Гамбурга чи Любека та ще більш привітали міські керманичі Таллінна і Гданська, які прагнули позиціонувати себе в центрі нововіднайденої (з акцентом на Заході) балтійської спільноти та дистанціюватися від континентальної глибинки й нещодавнього минулого.

Але в інших регіонах деяких держав-учасниць, зокрема Німеччини та Польщі, Балтія означала небагато. Навпаки: у нещодавні роки Краків, наприклад, заради прибутку від туризму підкреслював свою орієнтацію на південь та рекламував свою давню роль столиці Габсбурзької «Галичини». Мюнхен і Відень, незважаючи на конкурування за транскордонні промислові інвестиції, знову відкрили для себе спільну «Альпійську» спадщину, чому сприяло практичне зникнення кордону, який відділяв Південну Баварію від Зальцбурга й Тиролю.

Регіональні культурні відмінності справді мають значення, хоча економічні розбіжності важать ще більше. Австрію та Баварію пов’язує дещо більше, ніж суто південнонімецький католицизм й альпійські пейзажі: упродовж останніх десятиліть вони обидві перетворилися на сервісні економіки з високою заробітною платою, що ґрунтувалися радше на технологіях, ніж на фізичній праці, і за