Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Другим винятком були британці — чи радше англійці, відомі своїм євроскептицизмом. Спокусившись закордоном через метеорологічні недоліки свого рідного неба та з огляду на існування бюджетних після-тетчерівських авіаліній, що пропонували доставити їх у будь-яку точку континентальної Європи, часом дешевше, ніж ціна обіду в пабі, нове покоління британців, які мали освіту, не кращу, ніж у своїх батьків, увійшло у ХХІ століття якщо не як космополітичні європейці, то як ті з них, хто подорожував чи не найбільше. Той, хто спостерігав з континенту, не міг не помітити іронії в поєднанні поширеного англійського презирства та недовіри до інститутів й амбіцій «Європи» з популярним національним бажанням витрачати там свій вільний час і гроші — для континентальних спостерігачів це залишилося химерною дивакуватістю.

Та, з іншого боку, британці, як і ірландці, не мусили вивчати іноземних мов. Вони вже говорили англійською. В інших країнах Європи лінгвістична кмітливість (як ми вже зазначали вище) швидко ставала головним розділовим маркером ідентичності континенту, міркою становища в суспільстві та колективною культурною силою. У маленьких країнах на кшталт Данії чи Нідерландів уже давно визнали, що одномовність у випадку, коли цією мовою практично ніхто більше не говорить, — це недолік, який країна більше не могла собі дозволити. Студенти в Амстердамському університеті тепер навчалися англійською, а від наймолодшого банківського клерка в провінційному данському місті очікувалося, що він упевнено проведе операцію англійською мовою. Помічним було те, що в Данії та Нідерландах, як і в багатьох маленьких європейських країнах, і студенти, і банківські клерки давно вільно володіли мовою, принаймні пасивно, оскільки дивились англомовні програми по телебаченню без дубляжу.

У Швейцарії, де будь-хто із завершеною середньої освітою часто володів трьома або навіть чотирма місцевими мовами, вважалося простішим, а також більш тактовним, переходити на англійську (яка ні для кого не була першою мовою), говорячи з кимсь із іншої частини країни. Аналогічним чином у Бельгії, де, як ми пам’ятаємо, валлони та фламандці набагато рідше володіли мовою одне одного на достатньому для комфортної комунікації рівні, і ті, і ті охоче переходили на англійську як мову спільного спілкування.

У країнах, де регіональні мови, наприклад, каталонську чи баскську, тепер викладали офіційно, молоді люди («покоління Є» — «Європа», як його називали в народі) нерідко слухняно вивчали місцеву мову, але у вільний час — як вияв підліткового бунту, суспільного снобізму та просвітленої зацікавленості — говорили англійською. Програвала не мова меншини чи діалект, що у будь-якому разі мав недовге місцеве минуле й жодного міжнародного майбутнього, а національна мова держави. Відколи англійська за визначенням стала обраним засобом спілкування, інші головні мови Європи тепер були витіснені на узбіччя. Як виразно європейську мову, іспанську, так само як португальську чи італійську, стали рідко викладати за межами її батьківщини; вона залишилася засобом комунікації поза межами Піренеїв тільки завдяки своєму статусу офіційної мови Європейського Союзу[606].

Німецька також швидко втрачала позиції в європейській мовній лізі. Колись читання німецькою було обов’язковим для кожного члена міжнародної наукової чи культурної спільноти. Як і французька, німецька слугувала універсальною мовою культурних європейців: до війни вона була більш поширена, ніж французька, адже нею активно послуговувались у щоденному вжитку від Страсбурга до Риги[607]. Але знищення євреїв, вигнання німців та прихід совєтів різко віддалив Центрально-Східну Європу від німецької мови. Старше покоління в містах продовжувало читати й нерідко говорити німецькою; а в ізольованих німецьких спільнотах Трансильванії, як і деінде, німецька шкутильгала як місцева мова, що мала обмежену практичну користь. Проте всі інші вивчали (або принаймні їх її навчали) російську.

Зв’язок російської мови з радянською окупацією значно обмежував її привабливість, навіть у країнах на кшталт Чехословаччини чи Польщі, де вона була доступною завдяки лінгвістичній спорідненості. Попри те, що громадяни держав-сателітів мусили вивчати російську, більшість населення не сильно намагалася опанувати цю мову, не кажучи вже про те, щоб нею розмовляти, за винятком тих випадків, коли їх до цього змушували[608]. Через кілька років після падіння комунізму вже було зрозуміло, що одним із парадоксальних наслідків німецької та радянської окупації стало те, що будь-яке системне володіння їхніми мовами було викорінене. У країнах, які так довго перебували в пастці між Росією та Німеччиною, тепер мала значення лише одна іноземна мова. Для Східної Європи після 1989 року, особливо для молоді, бути «європейцем» означало говорити англійською.

Для тих австрійців, швейцарців чи власне німців, для кого німецька була рідною, поступова провінціалізація їхньої мови (настільки, що навіть ті, чия власна мова була тісно споріднена з німецькою, як-от у випадку нідерландців, перестали її масово вивчати і вже не розуміли її) стала довершеним фактом, і сенсу оплакувати втрату не було. У 1990-ті великі німецькі компанії на кшталт Siemens обернули цю ситуацію собі на користь і встановили англійську своєю корпоративною робочою мовою. Німецькі політики й бізнесмени прославилися тим, як легко вони оберталися в англомовних колах.

Інша річ — звуження сфери функціонування французької. Як мова загального щоденного вжитку французька не відігравала вагомої ролі в Європі з часу занепаду імперських старорежимних аристократій. Поза межами Франції лише декілька мільйонів бельгійців, люксембуржців та швейцарців разом із маленькими спільнотами в італійських Альпах й іспанських Піренеях використовували французьку як рідну, і багато з них послуговувались такими діалектними формами, які зневажали ті, хто стояв на сторожі офіційної мови в Académie Française. Якщо спиратися суто на статистику, то, на відміну від німецької чи російської, французька вже давно опинилася на мовному узбіччі Європи.

Але з часу занепаду латини французька була головною мовою освічених космополітичних еліт, а відповідно — без сумніву, європейською мовою. Коли на початку ХХ століття в Оксфордському університеті вперше запропонували ввести викладання французької як частину програми сучасних мов, проти висловилися кілька членів ради — на тій обґрунтованій підставі, що будь-хто, вартий прийняття до університету, уже й так вільно володіє французькою. В академіях та посольствах по всій Європі таких поглядів широко дотримувались аж до середини століття (навіть якщо й не говорили про це так відверто). Автор цих рядків може підтвердити і необхідність, і достатність французької як засобу спілкування серед студентів від Барселони до Стамбула ще в 1970 році.

За наступні тридцять років усе змінилося. Станом на 2000 рік французька перестала бути надійним засобом міжнародної комунікації навіть серед еліт. Тільки в Сполученому Королівстві, Ірландії та Румунії школярам радили обирати