Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Європейська історія, як здавалося багатьом спостерігачам, пройшла повне коло. У двадцять першому столітті — власне, як і у вісімнадцятому — Росія була і в Європі, і поза нею: «європейською нацією» Монтеск’є та «скіфами-дикунами» Ґіббона. Для росіян європейський Захід залишився таким, яким і був протягом століть — суперечливим об’єктом потягу і відштовхування, захоплення і ressentiment[613]. Російські правителі та народ були підкреслено чутливі до зовнішньої думки і водночас ставилися з глибокою недовірою до будь-якої критики чи втручання з-за кордону. Історія та географія залишили європейцям у спадок сусіда, якого вони не могли ані ігнорувати, ані задовольнити.
Те саме колись можна було сказати про Туреччину. Упродовж майже семисот років османські турки були європейськими «іншими», замінивши арабів, які виконували цю роль у попередні п’ятсот років. Багато століть «Європа» починалася там, де закінчувалися турки (і саме тому Чорана так гнітило нагадування про довгі роки перебування Румунії під османською владою); а теза про те, що християнську Європу час від часу «рятували» — чи то біля воріт Відня та Будапешта, чи під час Битви при Лепанто 1571 року — від кігтів турецького ісламу, набила оскому. Починаючи із середини XVIII століття, коли османська Туреччина поринула в застій, «східне питання» — що робити із занепадом Османської імперії і як бути з територіями, які тепер звільнилися від століть турецької влади — стало найнагальнішим викликом для європейських дипломатів.
Поразка Туреччини в Першій світовій війні, повалення Османів та поява показово світської, модернізованої держави Кемаля Ататюрка зняли східне питання з європейського порядку денного. Турки, тепер з урядом в Анкарі, мали достатньо власних турбот; і хоча їхній відхід з Балкан та арабського Близького Сходу залишив по собі заплутане павутиння конфліктів і рішень, які мали визначальні довготермінові наслідки для Європи і світу, самі турки перестали бути частиною проблеми. Якби не стратегічне розташування країни на протилежному боці морського шляху Радянського Союзу до Середземномор’я, Туреччина цілком могла б узагалі зникнути із західної свідомості.
Натомість упродовж «холодної війни» Анкара стала догідливим учасником Західного альянсу, зміцнюючи НАТО доволі суттєвим військовим контингентом. Американці розташували свої ракети і бази в Туреччині як частину санітарного кордону, що оточував Радянський Союз від Балтійського моря до Тихого океану, а західні уряди не лише надавали Туреччині щедру допомогу, а й доброзичливо та крізь пальці дивилися на її нестабільні диктаторські режими, що часто поставали внаслідок військових переворотів, та необмежені порушення прав меншин (зокрема курдів на далекому сході країни, які становили п’яту частину населення). Тим часом «гостьові робітники» з Туреччини, як і решта неприкаяного сільського населення Середземноморського басейну, у великих кількостях виїжджали до Німеччини та інших західноєвропейських країн у пошуках роботи.
Однак османська спадщина повернулася, щоб переслідувати нову Європу. Коли «холодна війна» завершилася, особливе розташування Туреччини набуло іншого значення. Країна вже не була прикордонним форпостом та державою-бар’єром у міжнародному геополітичному протистоянні. Натомість тепер вона стала затисненим між Європою та Азією провідником, що мав зв’язки і був споріднений з обома напрямками. Хоча формально Туреччина була світською республікою, більшість із її сімдесяти мільйонів громадян були мусульманами. Багато старших турків не були особливо правовірними, але через підйом радикального ісламу ширилися страхи, що навіть безкомпромісно нав’язана світська держава Ататюрка може виявитися вразливою перед новим поколінням, яке повстане проти своїх секуляризованих батьків і шукатиме коріння в давній спадщині османського ісламу.
Але освічені професійні та бізнес-еліти Туреччини переважно зосереджувалися в європейському місті Стамбул і захоплено ототожнювали себе із західною культурою, звичаями та вбранням. Як і інші амбітні східні європейці, вони вважали Європу — європейські цінності, європейські інститути, європейські ринки товарів і праці — єдиним можливим майбутнім для себе та своєї неоднозначно розташованої країни. Вони мали чітку мету: втекти від історії та до «Європи». Ба більше, це прагнення об’єднувало їх із традиційно впливовим офіцерським корпусом, який повністю поділяв мрію Ататюрка про світську державу і не приховував роздратування щодо ісламізації, що прокрадалася в турецьке суспільне життя.
Утім Європа — або принаймні Брюссель — сильно вагалася: заявка Туреччини на вступ до Європейського Союзу багато років лежала без розгляду. Для перестороги були поважні причини: турецькі в’язниці, її поводження з критиками режиму та невідповідні цивільні й економічні кодекси — це лише деякі з багатьох питань, які потрібно було врегулювати, перш ніж Туреччина могла сподіватися вийти за межі торговельних відносин з європейськими партнерами. Поважні європейські комісари на кшталт австрійця Франца Фішлера відкрито висловлювали сумніви щодо довготермінових демократичних перспектив країни. Крім того, були практичні труднощі: як держава-член Туреччина стала б другою за розміром державою в Союзі після Німеччини, а також однією з найбідніших. Провалля між її заможним західним краєм та широким бідним сходом було величезним, і мільйони турків, якби мали таку можливість, цілком могли б податися на захід, до Європи, щоб заробити собі на життя. Навряд чи можна було не зважати на можливі наслідки для імміграційної політики держав-членів, а також для бюджету ЄС.
Але справжні перешкоди полягали в іншому[614]. Якби Туреччина увійшла до ЄС, зовнішній кордон Союзу пролягав би вздовж Грузії, Вірменії, Ірану, Іраку та Сирії. Чи є сенс із погляду географії переносити «Європу» за сто п’ятдесят кілометрів від Мосула, було цілком доречним питанням; за тодішніх обставин це, безумовно, створювало певні безпекові ризики. І що далі Європа простягала свої кордони, то більше поширювалося відчуття, яке поділяли, зокрема, й автори Конституції 2004 року, що Союз має відкрито заявити про те, що саме визначає європейський спільний дім. Це, зі свого боку, спонукало низку політиків у Польщі, Литві, Словаччині та інших країнах — не кажучи вже про польського папу в Римі — безуспішно спробувати додати до преамбули тексту нової європейської конституції нагадування, що Європа колись була християнською Європою. Чи не нагадував своїм слухачам Вацлав Гавел, виступаючи в 1994 році в Страсбурзі, що «Європейський Союз ґрунтується на широкому наборі цінностей, закорінених в античності
