Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Чи могла післявоєнна доба, яка тепер, із початком нового світового (без)ладу, швидко перетворювалася на історію, стати об’єктом ностальгійних спогадів і туги, залежало від того, де і коли ви народилися. З обох боків залізної завіси діти шістдесятих — тобто осердя плеяди покоління бебі-бумерів, які народилися між 1946 та 1951 роками, — безумовно, з любов’ю згадували «своє» десятиліття і продовжували плекати теплі спогади й перебільшене уявлення про його значущість. А їхні батьки, принаймні на Заході, були вдячні за політичну стабільність і матеріальну безпеку того часу, порівняно з тими жахіттями, що йому передували.
Але ті, хто були надто молоді, щоб пам’ятати шістдесяті, часто обурювались егоцентричним самозвеличуванням їхніх уже немолодих свідків; а багато старших людей, які прожили життя за комунізму, пригадували не лише захищені робочі місця, дешеве житло й безпечні вулиці, а й насамперед сірість змарнованих талантів і понівечених мрій. І з обох боків розділової лінії те, що можна було відновити із цеглин історії ХХ століття, мало свої межі. Безперечно, серед них були мир, процвітання та безпека; але оптимістичні переконання попередньої доби минули назавжди.
Перш ніж у 1942 році покінчити життя самогубством, віденський романіст та критик Штефан Цвайґ тужливо писав про втрачений світ Європи до 1914 року, висловлюючи «жаль до тих, хто не був молодим у ті останні роки впевненості». Шістдесят років по тому, наприкінці ХХ століття, практично все решта було відновлено або відбудовано. Але впевненість, з якою європейці покоління Цвайґа увійшли в століття, так до кінця і не відновилася: надто багато всього сталося. У міжвоєнний час європейці, пригадуючи Belle Epoque[599], могли пробурмотіти: «Ох, якби ж». Але після Другої світової війни більшість, хто розмірковував про тридцятирічну катастрофу континенту, мав на думці лише одне: «Ніколи знову»[600].
Іншими словами, шляху назад не було. У Східній Європі комунізм став хибною відповіддю на реальне запитання. У Західній Європі на те саме запитання — як подолати катастрофу першої половини ХХ століття? — шукали відповідь, узагалі відсунувши вбік історію та повторивши деякі успіхи другої половини ХІХ століття (внутрішню політичну стабільність, підвищену економічну продуктивність і постійне розширення зовнішньої торгівлі) і наклеївши на них етикетку «Європа». Утім після 1989 року заможна постполітична Західна Європа знову опинилася перед своїм східним двійником, і «Європа» мала бути переосмислена.
Як ми пам’ятаємо, перспективу позбутися кокона вітали не всюди, а Яцек Куронь, пишучи в березні 1993 року для польського журналу Polityka, не перебільшував, коли припускав, що «деякі політичні фігури на Заході ностальгують за старим світовим ладом та СРСР». Але той «старий світовий лад» — звичний застій останніх сорока років — назавжди залишився в минулому. Тепер європейці протистояли не лише непевному майбутньому, а й минулому, яке стрімко змінювалося.
Те, що нещодавно здавалося дуже простим, тепер знову ставало доволі заплутаним. Наприкінці ХХ століття пів мільярда людей на західному виступі євразійського суходолу дедалі більше поринали в пошук власної ідентичності. Хто такі європейці? Що означає бути європейцем? Що таке Європа і якою європейці хочуть, щоб вона стала?
* * *
Вихолостити сутність «Європи» — малопродуктивний задум. «Ідея Європи», щодо якої й так точиться багато дискусій, має давню історію, місцями гідну захоплення. І хоча певна «ідея» Європи, повторювана в різних конвенціях та договорах, закладає підвалини Союзу, до якого нині належить більшість європейців, вона лише почасти роз’яснює, яким життям вони там живуть. У добу демографічних змін і переселення сьогоднішні європейці більш численні та різноманітні, ніж будь-коли раніше. Будь-яка розповідь про їхнє спільне становище на світанку ХХІ століття має починатися з визнання цього розмаїття з представленням взаємонакладених контурів і ліній розлому європейської ідентичності та досвіду.
Термін «контури» тут вжито невипадково. Зрештою, Європа — це місце. Але її кордони завжди були доволі мінливі. Давні кордони — Риму і Візантії, Священної Римської імперії і християнської Європи — доволі точно збігаються з пізнішими політичними поділами, щоб припустити певну тяглість: складні відносини між германською та слов’янською Європою для письменника ХІ століття на кшталт Адама Бременського були такі ж очевидні, як і нам; середньовічні кордони католицького та православного християнства, від Польщі до Сербії, практично не відрізнялися від сьогоднішніх; а концепт Європи, поділеної Ельбою на східну та західну, був би знайомий урядовцям Каролінґської імперії ІХ століття, якби вони мислили такими термінами.
Але чи давали ці традиційні роздільні лінії бодай якусь вказівку на місцеперебування Європи, завжди залежало від того, де випало бути вам. Один відомий приклад: у XVIII столітті більшість угорців і богемців були католиками, і переважно німецькомовними. Проте для просвітлених австрійців «Азія» починалася на Ланд-штрасе, головному шляху з Відня, який вів на Схід. У 1787 році, вирушивши з Відня на захід до Праги, Моцарт писав, що перетнув східний кордон. Схід і Захід, Азія і Європа завжди були розділені у свідомості щонайменше так само, як і земля — кордонами.
Оскільки донедавна Європа здебільшого була поділена не на держави, а складалася з імперій, про зовнішні ознаки континенту думали більше не як про кордони, а як про невизначені прикордонні регіони — межові райони, limes, militärgrenze, krajina: зони імперського завоювання та поселення, не завжди топографічно точні, але вони позначають важливу політичну й культурну межу. Від Балтії до Балкан, такі регіони та їхнє населення впродовж століть вважали себе авангардними вартовими цивілізації, вразливими й чутливими краями, де закінчувався знайомий світ і починалося місце стримування варварів.
Але ці кордони були рухомі та посувалися залежно від часу й обставин: їхнє географічне значення можна розуміти по-різному. Поляки, литовці й українці у своїй літературі та політичних міфах зображували себе як вартових окраїн «Європи» (чи християнства)[601]. Але, як підказує швидкий погляд на мапу, їхні твердження були взаємозаперечними: вони не можуть усі мати рацію. Те саме стосується угорських і румунських наративів, які протиставлені
