Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Незважаючи на зв’язки Ле Пена з давнішою традицією ультраправої політики — його підтримку пужадистів замолоду, перебування в сумнівних ультраправих організаціях під час Алжирської війни й обережні висловлювання на захист Віші та мотивації Петена, — його рух, так само як і його однодумців по всьому континенту, не можна було просто відкинути як пережиток, ностальгійну відрижку фашистського минулого Європи. Безперечно, як і Фортейна чи Кьорсґаард. Вони обоє наголошували на тому, що хочуть зберегти традиційну толерантність їхніх країн — перед лицем загрози, стверджували вони, релігійного фанатизму та відсталих культурних практик нових мусульманських меншин.

Австрійська Партія свободи також не була нацистським рухом; а Гайдер не був Гітлером. Навпаки, він показово підкреслював свої післявоєнні здобутки. Народившись у 1950 році, він часто повторював своїм слухачам, що мав «die Gnade der späten Geburt»: іншими словами, йому пощастило з’явитися на світ пізно. Частково успіх Гайдера — як і Крістофа Блохера, лідера швейцарської Народної партії, яка здобула 28% народних голосів у 2003 році на антиіммігрантських та антиєвропейських лозунгах, — полягав у його вмінні заховати расистський підтекст в образі модерніста, націонал-популіста ліберальних переконань. Це несподівано добре сприймали молоді виборці: свого часу Партія свободи була найпопулярнішою партією Австрії серед виборців до тридцяти років[594].

В Австрії, так само як і у Франції, страх та ненависть до іммігрантів (у Франції — з Півдня, в Австрії — зі Сходу, і в обох випадках — з тих країв, які колись були під їхньою владою) замінили старі нав’язливі ідеї — особливо антисемітизм — та міцно пов’язували ультраправих між собою. Але нові антисистемні партії вигравали ще й від іншого — від чистих рук. Не обіймаючи офіційних посад, вони не були заплямовані корупцією, що, як здавалося на початку 1990-х, підточувала коріння європейської системи. Не тільки в Румунії, Польщі чи (передусім) Росії, де її можна було пояснити як побічний ефект переходу до капіталізму, а в осерді європейської демократії.

В Італії, де по завершенні війни християнські демократи завжди мали зручні та вигідні відносини з банкірами, бізнесменами, підрядниками, міськими патронами, державними службовцями та, як часто подейкували, мафією, нове покоління молодих суддів відважно кинуло виклик десятиліттям, коли громадськість була змушена мовчати. Іронія полягала в тому, що насамперед це підкосило соціалістів, яких потягнув донизу скандал tangentopoli («міста хабарів»)[595], після якого почалися розслідування їхнього управління містом Мілан. Партія втратила репутацію, а її лідер, колишній прем’єр-міністр Беттіно Краксі, був змушений втекти в еміграцію по той бік Середземного моря — до Тунісу.

Але справи соціалістів були нерозривно пов’язані зі справами християнських демократів, їхнього давнього коаліційного партнера. Обидві партії ще більше дискредитувала подальша хвиля арештів та обвинувачень, а їхній занепад спричинив ціле плетиво політичних домовленостей та угод, які формували італійську політику впродовж двох поколінь. На виборах 1994 року всі провідні політичні партії країни, за винятком колишніх комуністів і колишніх фашистів, були, по суті, усунені з політичної арени; єдиним, хто стабільно виграв від цього політичного землетрусу, був колишній лаунж-співак, одіозний медіа-магнат Сильвіо Берлусконі, який увійшов у політику не так щоб продовжити загальнонаціональне очищення, як щоб переконатися, що на його власних бізнес-оборудках це не позначиться негативно.

В Іспанії політичну кар’єру Феліпе Ґонсалеса завершив скандал дещо іншого штибу, коли в середині 1990-х років з’ясувалося (завдяки зусиллям завзятого молодого покоління журналістів-розслідувачів щоденних газет El Mundo та Diario 16), що його уряд провадив «брудну війну» проти баскського тероризму в 1983‒1987 роках, дозволивши та заохочуючи ескадрони смерті викрадати, катувати й убивати людей, як в Іспанії, так і за кордоном, у баскських регіонах Франції, де часто діяла ЕТА (див. розділ 14).

З огляду на репутацію ЕТА, цього, можливо, було б і недостатньо, щоб дискредитувати харизматичного Ґонсалеса (унаслідок притаманного громадськості цинізму в пізні роки франкістської доби багато його сучасників були виховані на виразно прагматичних поглядах на державу та її закони), якби не паралельні викриття корупції та зловживання владою з боку однопартійців Ґонсалеса, які були подібні до італійського випадку й викликали широке занепокоєння щодо морального стану іспанської демократії, що тільки-но вставала на ноги.

У Франції, Німеччині чи Бельгії хвиля скандалів, які збурили публічне життя в дев’яностих, свідчила не так про вразливість інститутів та звичаїв, як про зростання ціни чинної демократії за сучасних умов. Політика — штат, реклама, консультанти — справа недешева. Закон і традиції суворо обмежували використання державних коштів політичними партіями, зазвичай дозволяючи це лише заради участі у виборах. Якщо потрібно було більше, у минулому політики зверталися до своїх традиційних джерел підтримки — членів партії, великих профспілок (лівих) і приватних бізнесменів, а також корпорацій. Але ці ресурси вичерпувалися: членство в партіях зменшувалося, великі профспілки занепадали, а оскільки партії дедалі більше домовлялися між собою щодо економічних питань, бізнес і приватні особи не бачили особливого сенсу в тому, щоб робити щедрі внески в діяльність якоїсь однієї партії.

Мабуть, зі зрозумілих причин та в будь-якому разі більш-менш однаковим чином великі політичні партії Західної Європи почали шукати альтернативні способи знайти фінансування — саме тоді, коли завдяки скасуванню обмежень і глобалізації бізнесу навколо з’явилося значно більше грошей. Виявилося, що ґоллісти та соціалісти у Франції, так само як і християнські демократи в Німеччині та нові лейбористи в Британії, упродовж останніх двох десятиліть отримували кошти багатьма тіньовими способами: продаючи свою прихильність, зловживаючи владою чи просто більш вимогливо, ніж у минулому, звертаючись до традиційних джерел фінансування.

У Бельгії справи зайшли дещо далі: свідченням цьому може бути хоча б один скандал із багатьох — так звана справа Dassault / Agusta. Наприкінці 1980-х бельгійський уряд уклав угоду на купівлю сорока шести військових гелікоптерів в італійської фірми Agusta та на ремонт винищувача F-16 — із французькою компанією Dassault. Інших претендентів на угоду не допустили до конкурсу. Саме по собі це не було чимось незвичайним, а те, що були залучені три компанії, навіть надає всій справі союзної пан’європейської якості.

Однак пізніше виявилося, що бельгійська Соціалістична партія (яка була на той час при владі) дуже добре нагріла руки на відкатах з обох угод. Невдовзі після цього одного провідного політика-соціаліста, Андре Кулса, вбили на парковці в Льєжі в 1991 році; другого, Етьєна Манже, у 1995 році заарештували; а третього, Віллі Класа, колишнього прем’єр-міністра