Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Типово бельгійською (за словами Бодлера, «La Belgique est sans vie, mais non sans corruption»[596]) цю історію, вочевидь, робить те, що дублювання та розмивання конституційної влади в цій країні призвело не лише до відсутності урядового нагляду, а й практично до краху більшої частини її державного апарату, включно із системою кримінальної юстиції. В інших країнах, окрім, як ми вже згадували вище, Італії, свідчень щодо індивідуального хабарництва було напрочуд мало: більшість злочинів та порушень скоювалися цілком буквально на користь партії[597]. Проте низка дуже відомих та впливових людей раптом опинилася за бортом політичного життя.
До них належав не лише Ґонсалес, колишній французький прем’єр-міністр Ален Жуппе та давні лідери італійських християнських демократів; а й навіть колишній канцлер Німеччини Гельмут Коль, герой об’єднання, репутацію якого заплямувала його відмова розголошувати імена таємних донорів своїх партійних фондів. Якби французького президента Жака Ширака — мера Парижа в часи, коли місто захлиналося в партійно-політичній корупції та владних зловживаннях, — не захищала його посада, він би точно приєднався до їхніх лав.
Що, напевно, найбільше дивує в цих подіях, то це те, що політичну систему загалом вони дискредитували порівняно мало. Безперечно, зниження явки на виборах свідчить про загальну втрату інтересу до політичних справ; але це можна було помітити й кілька десятиліть тому, коли зростала частка тих, хто утримався, а політичні суперечки ставали не такими запеклими. Справжньою несподіванкою була не поява нової плеяди правих популістських партій, а те, що їм постійно не вдавалося досягнути ще кращого результату, скористатися підривом усталеного ладу й невдоволенням після 1989 року.
На то була причина. Європейці, можливо, втратили віру у своїх політиків, але в центрі європейської системи урядування було дещо, що навіть найрадикальніші антисистемні партії не наважувалися відкрито критикувати і що продовжують шанувати майже в усьому світі. Це точно не Європейський Союз, незважаючи на всі його численні заслуги. Це не демократія: вона надто абстрактна, надміру туманна, і, мабуть, на неї дуже вже часто посилаються як на окремий об’єкт захоплення. Це також не свобода і не правосуддя: упродовж багатьох десятиліть на Заході їм нічого серйозно не загрожувало, і молодше покоління європейців у всіх державах — членах ЄС уже почало сприймати їх як належне. Що пов’язує всіх європейців, навіть тих, хто гостро критикує той чи інший аспект його практичного втілення, то це те, що зазвичай стали називати (і це відмінне формулювання показово відрізняється від «американського способу життя») «європейською моделлю суспільства».
Розділ 23
Розмаїття Європи
Ми справді були б мудрі, якби могли по-справжньому розпізнати знаки нашого часу і, розуміючи його вимоги та переваги, мудро змінити своє становище в ньому. Замість того щоб несамовито вглядатися в туманну далечінь, хоча б трохи спокійно озирнімося довкола, погляньмо на це дивне місце, де ми перебуваємо.
Томас Карлайл
Творець Європи зробив її маленькою і навіть розділив на невеликі частини, щоб наші серця могли знайти втіху не в розмірі, а в множинності.
Карел Чапек
У Європі ми були азіатами, тоді як в Азії ми — європейці.
Федір Достоєвський
Коли комунізм зазнав фіаско, а Радянський Союз розвалився, не лише ідеологічна система, а й політичні та географічні координати всього континенту змінилися. Упродовж сорока п’яти років — довше, ніж більшість європейців могли пам’ятати — незручний результат Другої світової війни перебував у замороженому стані. Ненавмисне розділення Європи з усіма відповідними наслідками стали сприймати як щось необхідне. І тут раптом його було повністю відкинуто. У ретроспективі післявоєнні десятиліття набули кардинально іншого значення. Якщо колись їх вважали початком нової доби безповоротної ідеологічної поляризації, тепер вони стали здаватися тим, чим були насправді: подовженою післямовою європейської громадянської війни, яка почалася в 1914 році, сорокарічним інтервалом між поразкою Адольфа Гітлера й остаточним урегулюванням незавершених справ, які залишилися після його війни.
Коли світ 1945‒1989 років зник, його ілюзії стали більш очевидними. Розхвалене «економічне диво» післявоєнної Західної Європи повернуло регіон до того місця у світовій торгівлі та продуктивності, яке він втратив упродовж 1914‒1945 років, коли темпи економічного зростання сягнули того рівня, який загалом можна було порівняти з темпами кінця ХІХ століття. Це було чималим досягненням, але не зовсім тим проривом у зачароване коло процвітання, як колись захоплено вважали сучасники.
Ба більше, відновлення відбулося не всупереч «холодній війні», а завдяки їй. Як і раніше османська загроза, тінь Радянської імперії зменшила Європу, але завдяки їй те, що від неї лишилося, отримало перевагу в єдності. Без європейців, які були замкнені на Сході, громадяни Західної Європи процвітали, вільні від зобов’язань боротися з бідністю та відсталістю держав, що постали на місці старих континентальних імперій, і під захистом американської військової парасольки від політичного відголосу нещодавнього минулого. З позиції Сходу такий погляд завжди був обмежений. Після занепаду комунізму й розпаду Радянської імперії так думати більше було неможливо.
Навпаки, щасливий кокон післявоєнної Західної Європи — його економічні спільноти, зони вільної торгівлі, надійні зовнішні альянси та непотрібні внутрішні кордони — раптом став здаватися вразливим, таким, що покликаний відповідати на розпачливі очікування потенційних «єврогромадян» на Сході, та більше не прив’язаним до очевидних відносин з великою державою за західним океаном. Західні європейці, змушені знову допустити далеких східних сусідів по континенту в процес побудови спільного європейського майбутнього, були водночас силоміць затягнуті до спільного європейського минулого.
Як наслідок, 1945‒1989 роки стали чимось на зразок фрази в дужках. Відкриті збройні конфлікти між державами — риса, яка була складовою європейського способу життя впродовж трьох століть — між 1913 та 1945 роками сягнули апокаліптичного рівня: близько 60 мільйонів європейців загинули на війнах або були вбиті за наказом держави в першій половині ХХ століття. Але з 1945 по 1989 рік міждержавні війні на європейському континенті припинилися[598]. Два покоління європейців виросли під враженням, яке раніше неможливо було собі уявити: що мир — це природний стан речей. Війна (та ідеологічне протистояння) як продовження політики була делегована так званому третьому світу.
Однак варто пригадати, що комуністичні держави,
