Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Тим часом через високу ціну перетворень комуністичної економіки Східна Європа напередодні вступу залишалася відчутно позаду країн ЄС. Навіть у найзаможніших нових державах-членах ВВП на душу населення був значно нижчий за показники їхніх західних сусідів: у Словенії він становив 69% від середнього показника в ЄС, у Чеській Республіці — 59%, в Угорщині — 54%. У Польщі він дорівнював лише 41%, у Латвії, найбіднішому новому з членів, — 33%. Навіть якби економіки нових держав-членів продовжували зростати в середньому на 2% швидше, ніж у старих[565], Словенії знадобився б двадцять один рік, щоб наздогнати Францію. Литва мусила б надолужувати п’ятдесят сім років. Звичайно, громадяни колишніх комуністичних держав не мали доступу до таких даних. Але більшість не плекала особливих ілюзій щодо труднощів, які на них очікують. Коли під час кількох опитувань громадської думки чехів запитали, коли ж, на їхню думку, ситуація «покращиться», відповіді «упродовж п’яти років», «упродовж десяти років», «через п’ятнадцять років або більше» обрали по 30% респондентів, а 10% сказали «ніколи».

Однак, попри весь обґрунтований скептицизм претендентів на вступ, практичні наслідки «вибухового»[566] розширення ЄС були дуже відчутні. Коли договір про розширення, підписаний в Афінах у квітні 2003 року, 1 травня 2004 року набув чинності, Європейський Союз умить зріс від 15 до 25 членів (Болгарію та Румунію пригальмували, їхній вступ очікується у 2007 році[567]). Його населення зросло на одну п’яту (хоча економіка збільшилася на менш ніж 5%); територія — майже так само. А східні кордони «Європи», які лише в 1989 році простягалися не далі Трієста, тепер охопили ті краї, які колись були у складі СРСР.

Союз, який постійно розширюється? ЄС у 2004 році

На світанку ХХІ століття Європейський Союз зіткнувся з низкою страшних проблем: одні були старі, другі — нові, а треті він створив собі сам. Його економічні негаразди були, напевно, найвідомішими та, зрештою, найменш серйозними з його турбот. З новими державами-членами чи без них ЄС продовжував витрачати (як робив це із самого початку) до нестями непропорційні суми на своїх фермерів. 40% бюджету ЄС (у 2004 році їхнім еквівалентом було 52 мільярди доларів) ішли на політично мотивовані «виплати на підтримку фермерства», більшість яких отримували великі механізовані агробізнеси у Франції чи Іспанії, які навряд чи потребували цієї допомоги.

Навіть після того як було досягнуто угоди зменшити ці виплати й урізати Спільну сільськогосподарську політику, очікувалося, що підтримка цін на агропродукцію все одно становитиме понад третину всіх витрат ЄС чи не до кінця другого десятиліття нового століття, створюючи нестерпний тягар для бюджету. Проблема полягала не в тому, що Союз був бідний. Навпаки, сукупне багатство та ресурси його членів були пропорційні аналогічним активам у США. Але його бюджет згідно з незалежним звітом, який Брюссель замовив у 2003 році, був «пережитком історії».

За пів століття до того Європейський Союз розпочав своє існування як митний союз — «спільний ринок», який тримався купи лишень за рахунок спільного зовнішнього тарифу. Характер його витрат стимулювали, а потім обмежували погоджені договори щодо тарифів, цін, субсидій та підтримки. З плином часу його амбіції поширилися на сфери культури, права, урядування й політичного процесу, і він набув — як у Брюсселі, так і деінде — багатьох зовнішніх атрибутів традиційного уряду. Але тимчасом як традиційні уряди можуть вільно отримувати доходи, щоб оплатити свої очікувані витрати, Європейський Союз мав і має обмаль можливостей власноруч генерувати прибуток. Його доходи формують фіксовані митні ставки, сільськогосподарські збори, єдиний для ЄС непрямий податок з продажів (ПДВ) та насамперед — внески держав-членів, закріплені на рівні лише 1,24% валового національного доходу (ВНД). Отож дуже невелика частка прибутку ЄС прямо підпорядковується власній адміністрації Союзу, а він увесь залежить від політичного тиску в тих чи інших питаннях усередині окремих держав-членів.

Більшість останніх — це одержувачі євросоюзівських щедрот, а не наповнювачі його бюджету. У 2004 році, після розширення на Схід, дев’ятнадцять держав — членів ЄС отримували від Брюсселя більше, ніж сплачували самі. Існування Союзу, по суті, оплачували своїми чистими внесками лише шість держав-членів: Сполучене Королівство, Франція, Швеція, Австрія, Нідерланди й Німеччина. У грудні 2003 року всі шість країн висунули вимогу до Комісії зменшити національні внески до бюджету ЄС у майбутньому від 1,24% ВНД до 1%, що не провіщало нічого доброго для його подальших перспектив.

Отже, бюджет Євросоюзу, крихітний проти бюджету навіть найменшої держави-члена та призначений здебільшого для виплати структурних фондів, цінової підтримки й утримання дорогого апарату ЄС, — постійний заручник інтересів як його платників, так і його отримувачів. Результативність важелів економічного апарату Союзу залежить від згоди всіх його складових частин. Там, де всі більш-менш погоджуються щодо принципу та переваг певної політики — чи то відкритих внутрішніх кордонів, чи то необмежених ринків для товарів і послуг, — ЄС досягає дивовижного поступу. Якщо ж із боку низки членів (чи навіть одного, особливо якщо це великий платник) є реальний спротив, процес ухвалення рішень заходить у глухий кут: податкова гармонізація, як і зменшення виплат на сільське господарство, десятиліттями стоїть на порядку денному.

А інколи годинник повертає навспак. Після того як Брюссель двадцять років намагався скасувати державні субсидії для обраних національних «лідерів» і в такий спосіб забезпечити рівні умови для внутрішньої європейської конкуренції, комісар з питань єдиного ринку ЄС (нідерландець Фріц Болкестайн) у липні 2004 року висловив здивування стосовно того, що Франція та Німеччина повернулися до «протекціоністської» політики 1970-х років, щоб захистити місцеві компанії, які опинилися під загрозою. Та, з іншого боку, і Берлін, і Париж, на відміну від невиборних брюссельських комісарів, мають виборців — платників податків, на яких вони просто не можуть не зважати.

Ці євросоюзівські парадокси добре проілюстровані поневіряннями євро. Спільна валюта була проблематичною не тому, що відбулася технічна заміна низки національних валют на єдину одиницю відліку (цей процес розпочався задовго до скасування франка, ліри чи драхми і виявився напрочуд безпроблемним та безболісним[568]), а тому, що потребувала гармонізації національної економічної політики. Як ми пам’ятаємо, Бонн, намагаючись уникнути моральної небезпеки та практичних ризиків через дії «халявників», наполіг на тому, що дістало назву «Пакт про зростання та стабільність».

Ті