Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Традиційно марнотратна південна ланка здивувала всіх, виявивши гідну дисципліну. Іспанія «склала іспит» на членство в єврозоні завдяки тому, що один іспанський оглядач назвав поєднанням fortuna та virtu[569]: стрибок економіки дозволив уряду виплатити державний борг країни саме перед запровадженням валюти в 1999 році. Навіть Італія змогла витримати тевтонські випробування (які, як обґрунтовано підозрювали італійці, були створені для того, щоб тримати їх подалі), хоч і шляхом суттєвих підтасовок економічних показників та продажу державних активів одним махом. Станом на 2003 рік єврозона охопила дванадцять країн від Ірландії до Греції.
Однак, як і попереджало багато скептиків, напруження від єдиної для всіх валюти невдовзі далося взнаки. Новостворений Європейський центральний банк (ЄЦБ) у Франкфурті одразу ж встановив порівняно високу відсоткову ставку, щоб підтримати нову валюту й захистити її від інфляції. Але економіки країн єврозони відрізнялись як своїм рівнем розвитку, так і тим, на якому етапі економічного циклу вони перебували. Деякі, наприклад, Ірландія, процвітали; інші, зокрема Португалія, — пленталися далеко позаду і за інших умов могли б стимулювати активність внутрішнього ринку й експорт за рахунок, як це було раніше, зниження відсоткових ставок та «пом’якшення» валюти.
Позбавлений повноважень, які б дозволили вдатися до таких заходів, уряд Португалії за умовами «пакту» був зобов’язаний зменшувати державні витрати або ж наразитися на значні штрафи — саме тоді, коли мав би, за класичною економічною теорією, витрачати більше, щоб подолати рецесію. Такі дії не користувалися популярністю всередині країни; але Португалія принаймні могла похвалитися тим, що не зреклася умов участі в новій валюті: до 2003 року Лісабон успішно зменшив державний борг до 59,4% ВВП, а річний дефіцит — до 2,8%, втиснувшись в офіційно дозволені межі.
Наступного року у Франції дефіцит становив майже 4,1%; слідом за нею йшла Німеччина, економіка якої вже застрявала й нарешті відчула ціну об’єднання: її дефіцит склав 3,9%, а борг — майже 65%. Ураховуючи розмір економіки кожної з них, той факт, що ані Франція, ані Німеччина не дотримувалися власних правил, став відчутним викликом для всієї угоди. Але цього разу, коли Комісія розпочала штрафну процедуру, Париж і Берлін дали зрозуміти, що вважають «тимчасові» дефіцити економічно неминучими та не мають жодного наміру виплачувати штрафи чи навіть брати на себе зобов’язання значно покращити показники наступного року. Менші держави Євросоюзу — і ті, що на кшталт Греції та Португалії щосили та чималою ціною намагались дотримуватися умов пакту, і ті, що, як Нідерланди та Люксембург, боялися за стабільність відтепер і їхньої власної валюти, — певна річ, щиро обурилися, але урок було засвоєно. Через менш ніж десять років від свого створення пакт про зростання та стабільність був мертвий. Як сильно насправді постраждає євро, якщо країнам-учасницям дозволити більшу гнучкість у їхніх внутрішніх бюджетах, було геть неясно. Багато хто вважав, що реальну проблему становлять не державні уряди, а жорсткий та, здавалося, глухий до звернень Центральний банк, який непорушно наполягав на своїй повній незалежності й досі провадив антиінфляційну боротьбу 1970-х років.
Проблеми євро вказували на ширший недолік європейського проєкту — його надзвичайно громіздку систему урядування. Проблема полягала в початковій ідеї. Жан Монне та його наступники навмисне уникали будь-якої спроби уявити собі, не кажучи вже про те, щоб утілити, демократичну або федеративну систему. Натомість вони просували проєкт модернізації Європи згори: стратегію продуктивності, ефективності й економічного зростання в сенсімоністському[570] дусі, керовану експертами та бюрократами практично без урахування побажань тих, хто мав користуватися її плодами. Її прихильники та поборники кидали свої зусилля значною мірою на складні технічні завдання «розбудови Європи». Якщо інші занепокоєння взагалі виникали, їх весь час відкладали на потім.
Тож станом на 1990-ті роки Європейський Союз усе ще діяв за тими правилами, які були закладені за багато десятиліть до того, і здебільшого — для управлінської зручності. Невиборна Комісія в Брюсселі керувала значним бюрократичним апаратом, виступаючи з політичними ініціативами та втілюючи програми й рішення, які ухвалювала Рада міністрів держав-членів. Неповороткий Європейський парламент, який засідав то в Страсбурзі, то в Брюсселі та з 1979 року обирався прямим голосуванням, виконував наглядову роль, яка поволі розширювалась (у тексті Римського договору його початкова роль була суто дорадча), але без права законодавчої ініціативи.
Несуперечливі рішення в Брюсселі зазвичай ухвалювали експерти й державні службовці. Ті самі рішення, які напевно впливали на великі виборчі осередки або зачіпали національні інтереси, кувалися в Раді міністрів та виливалися у складні компроміси або ж дорогі оборудки. Питання, стосовно яких не можна було знайти рішення чи дійти згоди, просто залишалися відкритими. Панівні держави-члени — Британія, Німеччина та насамперед Франція — не могли завжди сподіватися отримувати те, чого вони хотіли; але те, чого вони насправді не хотіли, не відбувалося.
Це була унікальна конфігурація. Вона жодним чином не була схожа на становище окремих штатів Північної Америки в 1776 році, що постали як сателіти однієї-єдиної країни — Британії, мову, культуру та правову систему якої вони поділяли. Її не можна було порівняти і зі Швейцарською Конфедерацією, хоча подекуди цю аналогію проводили: своїм плетивом суверенітетів, адміністративних анклавів та місцевих прав і привілеїв, які накладалися одне на одне й існували багато століть, Швейцарія радше була схожа на старорежимну Францію без короля[571].
Натомість держави — члени Європейського Союзу залишалися повністю незалежними й окремішніми одиницями в добровільному об’єднанні, якому вони з плином часу передавали довільно дібрані низки повноважень й ініціатив, ніколи не обговорюючи, за яким принципом працює ця домовленість і як далеко ця спільна ініціатива має зайти. «Брюссель» — закономірно анонімна штаб-квартира невизначеної адміністративної установи, ані демократичної, ані авторитарної — керував лише завдяки згоді урядів держав-членів. Від самого початку всі вони уявляли його собі як прямолінійний проєкт, від якого виграють усі: Спільнота / Союз мала сприяти добробуту своїх членів, жодним відчутним чином не обмежуючи їхньої незалежності. Але так не могло тривати вічно.
До точки кипіння
