Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Після цього другого випадку почав я підозрівати, що нас хтось спритно слідить, а потім так підведе червоних близько, що ледве за зброю вспіємо вхопити. І план червоних, що знали докладно наше місце, був сміливий, простий, але цілком можливий до зреалізування: рідким лісом атакує нас 2 сотні кінноти, як демонстранти, що абсорбують нашу увагу. В той час дві сотні вперед, 3-тя в резерві, підкрадаються гущавником іззаду і неочікувано нас заскакують. Сила 3-ох сотень курсантів в той спосіб могла нас накрити навіть напівсонних. Треба признатись, що з боку гушавника не було нашої стійки. Червоні курсанти без шороху підкралися на 50–70 кроків, лише густий ліс, наші коні й негайна наша реакція не дали можливості нас заскочити.
Пор. Кохан натискав свій цілий, механізм" і від 20 травня працював над тим, хто тоді підвів до нас так близько червону кінноту. Тепер він приходить до мене й каже, що вже догадується. Він бачив серед втікаючих курсантів цивільного типа, який білсю хусточкою закривав чорну бороду і біг підобравши не то, „халат" жидівський, не то рясу. Отже він підвів з цього боку большевнків, звідки саме вони ніяк не могли зявитись без помочі якогось лісового чоловіка — агента. Вечором у селі Сахнах довідуємося, що аматорський гурток при лознянській цукроварні робить сьогодні вечором виставу. Початок вистави с годині 9-ій вечором, є оркестра, добрий буфет, а після вистави будуть танці до ранку. Маю перед собою оголошення. З розвідів знаю, що там є охорона цукроварні біля 70 піших і командант цукроварні, присланий комуніст, але людяний.
Кажу до своїх старшин і козаків після вечері, що ми поїдемо на виставу в Лозни. Виїзд негайно, поки брами не замкнені і вартових не поставлено в цукроварні. Коли ми будемо на терені цукроварні, то негайно ставимо всюди свою варту на брамах, при управі, касарні. Пунктуально о 9-ій вечором, коли більшість большевиків буде в театрі, половина відділу ввійде на виставу під проводом О. Грабарчука й стане озброєна іззаду під стіною. Друга половина назовні. Я зі своїм цілим штабом та охоронниками піду на перші місця, сядемо і будемо дивитися на виставу, не звертаючи ніякої уваги ні на команданта, ні на його залогу.
Ми так і зробили. Тихо виповнили салю мої козаки зі зброєю готовою до стрілу. Цілий штаб, в довгих військових плащах, дзвонячи острогами, висунувся наперед. Мій ад’ютант підійшов до директора з проханням дати місце для нас всіх. Командант цукроварні, малий, рухливий чоловічок, встав і хотів щось питати сот. Ковбасюка, але ад’ютант спитав його: „Ви, таваріщ, будете комендант?" — „Так, я, а что?" — „Отаман Орел вєлєл мнє прєдупрєдіть вас, чтоби ви нє волновалісь і сідєлі спокойно до конца представления".
Комуніст сів, але одним оком дивився на сцену, а другим у наш бік.
Скінчилась вистава. Аматорки й аматори нам були знані. Вони й нас пізнали, але грали тремтячими голосами до кінця. В довгій салі був увесь час піднесений настрій і страх, щоб не наступила сутичка. Та після вистави, не сказавши нікому ні слова, ми вийшли, сіли на коней і зникли. Дорогу показали на Багринівці, а потім вїхали в ліс, обкали село Лозни зі заходу й повернули в бік буцнівського лісу. В ночі перебралися ми в село Гуту, де здобули трохи продуктів і стали на денний постій.
Вечором прийшов до мене один селянин і каже, що службовець летичівського повітового Ревкому хоче мене конечно бачити. Він українець, б. боротьбист, а тепер комуніст, однак людям кривди не робить. В Гуті живе зі своєю дружиною-українкою. Беру сильну охорону зі собою, кількох старшин, і заходимо до цього комуніста-українця. Вітаємось. Господар дому лежить у ліжку.
— Ви, товаришу, нас запрошували? — питаю.
— Так, але вибачте, недомагаю й лежу в ліжку.
— Хорим людям зайва гостина шкодить — кажу, — тому уважаю ваші запросини нетактовним посуненням.
— Ще раз вибачте мені, панове, але я хотів поділитися з вами, як з українцями, певними думками.
— Ми слухаємо вас, товаришу — говорю.
— Може закусите, панове і внпете за моє здоровя?
— Ми не форналі—можемо випити й закусити разом з господарем — каже сотник Ковбасюк
— З господарем-комуністом і це трудно було б зробити, тому дякуємо за гостинність — відповідаю. — Прошу мені виразно сказати про ціль ваших запросин. Цікавість? Га? А щоб менше було й сміливости у нас, то ви хорим прикинулись, аби ми вас із хати не вивели? Ви запросили до себе таких, перед якими Комуністична Правобережна Україна дрижить, а самі в ліжку? А чи ви знаєте, що від вчорашнього дня, коли я помилував команданта лознянської цукроварні — комуніста, то це перший, а ви останній випадок, що комуніст мене побачив і живе. Гаразд.
І ми вийшли з дому.
Я ледве не стрілив йому в лоб, але мені заімпонувала його відвага. Знав я також, що це запрошення з наказу його влади, і тепер напише він великий звіт: отже ще й тому я залишив комуніста живим, щоби він міг здати це справоздання. На другий рік, коли вже наша боротьба прийняла інші форми, я дуже шкодував, що не знищив цього сміливого большевика.
Подібний випадок був і в селі Голенищеві, летичівського повіту. Там так само пристав у прийми до господаря-українця большевик з Богунівської бригади. Таращаніська і Богунівська бригада — це військові частини партизанського характеру, сформовані большевиками десь у районі брянських лісів з наших „самоотверженних малоросів" — збольшевичених українців. Здеклясований, буйний большевицький елемент з цілої України був спрямований до цих бригад. Під впливом спритних агітаторів комуністи виробили з них справжніх яничарів, які сліпо, з фанатизмом і садизмом помагали нищити в Україні всі прояви національного і українського руху.
Коли „червоні негри" зробили своє діло, то мусіли відійти, бо ж не дурні москалі держати в Україні чисто українські, хоча б і комуністичні військові відділи. Обидві бригади були сформовані з несвідомих звичайних армійців, яких опісля розкинули
