Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Після рейду по цілому Поділлі я знову прибув в кінці липня в район летичівського повіту. Від своїх звідунів знав я, що приявність відділів отамана Орла, одночасно в різних місцях Поділля, впровадила серед військових совітських командирів та адміністративних чинників констернацію та здивування. Це мені дало підставу до думки, щоб улаштувати спільну акцію в будуччині в часі і в просторі.
Отаман Байда був дуже активний. Він мав протягом трьох тижнів аж кілька поважних боїв та нападів на червоних, які тепер були подразнені як оси — всюди нишпорили, їздили, шукали. Голюка я не шукав, бо він був у камянецькім повіті. Я знав, що він дасть собі раду. Мене цікавило, як іде організація в отамана Хмари. Невесело поводилось отаманові Лісовому, про якого я чув, його десь у Могилівицині заскочили большевики, кількох козаків убили і ледве не зловили хорунжого Надії.
Для свого постою я вибрав Зіньківські великі ліси, де стояв дві доби, щоби коні й люди відпочили після великого рейду. Вечорами я розсилав стежі, щоби довідатися про отамана Хмару. Мої стежі знайшли його в районі Деражні і сказали, де мене шукати. Хмара приїхав у ліс, що лежить 2 км. на схід від Зінькова І я туди переїхав на постій.
Отаман Хмара поінформував мене, що зробив за той час. Мав він два бої з червоною кіннотою, сам виконав два напади на червоних. Свій відділ стаман Хмара збільшив на 15 козаків. Має тепер 70 шабель. Потім я балакав зі своїм козаком-аґентом у відділі отамана Хмари. Загальна реляція випала середньо. Грабункових і насильних вчинків не було у відділі. Отаман мало обережний, і на постій вибирає невідповідні місця. В ночі Хмара дуже слабо орієнтується в незнанім собі терені й часто блудить. Це спостеріг сот. Карабчевський і завсіди з провідником сам веде відділ. До мене отаман Хмара відноситься з пошаною. Було кілька вечірок, коли отаман впився, тоді Карабчевський казав його садовити на коня, і виїздили з підпитим у безпечне місце. Між інш. сот. Карабчевський мав надзвичайну інтуїцію. Він напр. казав мені завсіди, коли буде бій, а коли пройде день спокійно. Сот. Карабчевський — це синок російського генерала родом з Києва. Учився він у кадетськім корпусі, а потім кінчив артилерійську військову школу. Вже як старшина ходив до консерваторії, яку скінчив з вирізненням. Сот. Карабчевський чув себе українцем, але говорити по українська лише тепер учився. Була це людина висококультурна — ідеаліст, надзвичайно чесний та відданий ідеї української самостійносте Його змобілізували большевики, в яких він командував батерією артилерії, деякий час Карабчевський був моїм інформатором, а потім утік від них до повстанців.
Інформації про внутрішню ситуацію у відділі Хмари послужили мені матеріалом для розмови з ним в чотирі очі. До речі, я мав своїх інформаторів у всіх відділах, які ділали виключно на підставі моїх вказівок. Не тому я це робив, що не вірив повстанчим ватажкам, а з засади: знати все, щоб ніщо мене не могло заскочити. З другого боку досвід диктував мені нікому не вірити, бо не один повстанець згинув з причин надмірного довіря. Було, здається, 1. серпня. Мої переодягнуті звідуни доносять, що в селах навколо нас концентрується кіннота большевиків. Біля 10 години ранку почали стежі червоної кінноти підїздити до лісу й знову завертати. Ми поховали свої коні в ярі на випадок бою, бо з лісу не хотів я вдень виїздити. Крім того, нас є 150 шабель у двох відділах — сили нашої досить, щоб провчити червоних. Біля коней залишаю 10 козаків з двома кулеметами, а 140 повстанців розміщую в лісі над шляхом до Зінькова у двох групах. Правою групою комндує отаман Хмара при вїзді до лісу, а я розмістив своїх козаків душ 60 напроти лісничівки і поляни біля неї. 20 козаків залишаю в резерві.
Большевики все більше робляться сміливими — їх стежа їздить по дорозі. Нас не видно. Нарешті вїздить цілий дивізіон з правого боку й рівняється з засідкою отамана Хмари. Його козаки із засідки відкривають густий вогонь, люїсів.
З лівого боку доносять мені, що вїздить в ліс по обох боках дороги знову кілька сотень червоної кінноти. Кажу обсервувати рух цієї кінноти, чи не піде вона в обхід на нас. Ні, пхаються дорогою в напрямі стрілів відділу Хмари. Передніх ми пропускаємо, а в центральну купу валимо з крісів, ручних кулеметів і навіть ручних гранат. Деякі втікають узад, а багато женеться вперед і там попадають під обстріл Хмари, та знову завертають. По кількох хвилинах червоних у лісі немає — зникають, за вийнятком забитих і ранених людей га коней.
Вслід за ворогами вийшли в обидва кінці дороги, яким вїздили большевицькі дивізіони, мої стежі і стали на краю лісу. Тоді визначені козаки позабирали здобич: зброю, набої, сідла. Ранені коні були дострілені, а ранених большевиків залишили ми на місці, лише позабирали в них документи, на підставі яких ми довідалися, що це був 3-ій кінний полк 1-ої кінної дивізії. Пор. Кохан і пполк Коноплянко наказали припровадити 2-х ранених до себе на допит. Добре зробили: начальник штабу і начальник розвідки знають своє діло й напевно витиснуть цікаві інформації.
Я почувався змореним і пішов до коноводів біля криниці, де хутко заснув. Сотник Карабчевський прибув від Хмари до мене, напівсонного, і каже, що перед вечором ми ще будемо мати бій з червоними другий раз, але він передчуває, що ми большевикам дамо порядну „сипку". І дійсно, біля години 15-ої мої обсерватори зголошують наступ червоної кінноти на ліс, де ми перебували. Я сів на коня, щоб особисто побачити силу й заховання червоних та напрямки їхнього удару. З півночі їде в розстрільній цілий полк кінноти, за яким їдуть тачанки. З півдня бачу таксамо не менше полку. За полком з півночі посувався ще полк кінноти, від якої відділилася сотня і почали заїздити повз лісу зі заходу. Алярмую своїх козаків. Старшинам даю ясні й прості накази. Чсрвоних перед лісом не затримувати, а впустити
