Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Приїздимо в район сіл, де був осередок руху отамана Голюка. Довідуємося, що відділ Голюка є в ліску „Діда", який любив повстанців і помагав їм чим міг та скільки міг. Всі мої старшини і козаки любили щиро цю типову українську родину — діда, й бгбу, в самотній хатині в лісі. З отаманом Голюком ми також буди кілька разів в хаті тих милих, добрячих старих істот. Чи живіть вони? За багато часу пройшло і застарі вони були, щоб вижити. І прокляте ГПУ не дало їм вмерти звичайною смертю, хоча обоє стояли над могилою.
Зустріч з отаманом Голюком була сердечна. Давно ми бачились. Він нагнав уже страху червоним. Не лише відбував удари, але й сам завдавав їх. Не так давно заатакував Камянець і здобув залізничу стацію, де наробив чимало шкоди больтаевикам. Про свою діяльність отаман Голюк розповів у подробицях. Мав уже 80 кінних повстанців.
Я післав козаків за начальником Відділу Пропаганди. Приходить Яковина в товаристві двох козаків і приносить зразки своєї і моєї праці, видрукованих на шапірографі і гектографі. В розмові порушуємо з Яковиною актуальні теми, на які можна малювати карикатури. Я даю йому ще цілий зшиток написаних наказів, відозв, оголошень. Ті, які вже були готові, я вечорі забрав і розділив між старшин і козаків обох наших відділів, щоб вивішувати ці пропаґандивні речі по селах і роздавати селянам, большевикам, комуністам.
Наша реакція була дуже на часі, тому я на казав заанґажувати людей на місцях, щоб можливо ширший район обхопити своїм друкованим словом. До речі, мені показує отаман Голюк відозву камянецького повітового Ревкому та летичівського пов. Ревкому до місцевого населення. Там говорилося про те, що ми є „пахолками польської буржуазії, що маємо польські плащі, а французькі фабричні знаки на кулеметах; що отаман Гальчевський, який перезвався Орлом, є поляк, його батько польський генерал і дідич, тому селяни не повинні Орлові-Гальчевському вірити і помагати, бо то було б нещастя для селян і робітників, колиб Гальчевські опанували країну і взяли її у панське ярмо. Повстанці кажуть, що вони нищать лише комуністів, а подивіться, кого вони знищили: представника бідноти тов. Ревуцького, селян таких то і таких". При кінці був, ще заклик до боротьби з повстанчими бандитами.
Згадуючи про вбитих селян, відозва не згадала, що то були сексоти і агенти ҐПУ. В тих відозвах зовсім не згадувалось жидів і москалів та військових, які згинули в боротьбі з нами. Їх тіла совітська влада розвозила по всіх містах і містечках Поділля. На площах, де колись відбувались наради, стоять камінні стовпи, завершені пятираменннми червоними зорями. Рік-річно, в день жовтневого свого свята комуністи згадують цих „героїв", що ми їх винищували, як шкідливих скажених собак, за те, що були ворогами української нації.
Всі козаки та й селяни кількох повітів, знали моє родинне й соціяльне положення, бачили вони нераз, як ми „шинелі" брали в большевицьких магазинах, а кулемети не з французькими, а англійськими печатками, ми відбирали у тих самих большевиків. Всю зброю, сідла, коні, набої, обмундурування ми здобували від окупантів. Наша засада така: кінджал дає в руки револьвер, — револьвер здобуває кріс, — крісом здобувається кулемет, а кулеметом опановується гармата, а все разом дає повстанцям міста, знаряддя і владу.
Такі відозви видрукували всі повітові Ревкоми, де діяли мої повстанці. Мені навіть подобалось, що губерніяльна влада диригує своїм повітам, щоб ті боролись з нами, крім зброї — друкованим словом. Отже і я починаю боротьбу з окупантами вогненним словом.
Цікаве було тоді явище. Наприклад, жиди з Літина, Ялтушкова, Бару, Летичева, хотіли вступати до мого повстанчого відділу. Це тому, що я був противником всяких погромів і грабунків. Жиди це пересвідчили на собі і хотіли „віддячитись", щоб їхні люди були серед повстанців. Особливо розголосила про нас одна жидівська родина, яка їхала з Америки до Проскурова через Літин на Летичів. Тут ця родина була затримана, бо проектувалася засідка. При ревізії мої старшими знайшли в жидів 25.000 долярів і питалися, мають з цими грішми робити? Я казав гроші віддати. По дорозі зустріли їх большевики: не то гроші й речі забрали, а навіть пончохи з жидівок постягали. Та до повстанців я ні одного жида прийняв. При штабових сотнях був 1 циган і двох москалів-старшин, однак не довго вони буди з нами. В бою 20 травня всі „національні меншини" пропали без вісті. Так було з поручником Капустяном, пор. Димінським. Був один Димінський — українець в ранзі хорунжого, який нічого не мав спільного з Димінським-москалем. Тих обидвох росіян, а скоріше — малоросів, вишукав десь у летичівському повіті пполк. Коноплянко. Вони з'явились і зникли, як метеори, за лісом, де був бій.
По багатьох залізничих стаціях було чимало моїх симпатинів. Серед службовиків я мав багато телеграфістів — своїх хлопців. Посилаю стежу в одне місце з пор. Коханом на зустріч з моїми інформаторами зі стації Жмеринка, які затримались на стації Вовковинці. Приїздить пор. Кохан і каже, що є повідомлення, що воєнком С. С. С. Р. Троцький проїздитиме до Проскурова на перегляд частин 1 кінної дивізії. Подає такий відпис розпорядження штабу 1. кінного корпусу, щоб не їздили тепер меншими відділами, як двополковими бригадами кінноти.
Думаю, що його зробити? Адже така груба риба, сам Троцький, рідко буває в наших краях. Приїхав тепер, але як він смів показатись у повстанчий район? Що не буде, але цей пархатий жил з України, що в подяку за хліб, на якому виріс, залив її кровю, мусить дістати научку. Інформатори кажуть, що Троцький їхав з Києва в той спосіб, що один панцирний потяг був попереду сальонки б. царя Миколи II, в якій сидів цей Лейба зі своїм штабом, а позаду їхав другий панцирник. Щоб б. царську сальонку можна було боронити безпосередньо, то вона була між панцирними вагонами, в яких сиділа залога з важкими кулеметами та ручними гранатами. Напевне ще з більшою парадою їхатиме Троцький до Проскурова. З
