Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський

большевики в цім районі будуть робити переверти. Стрічаю одного чоловіка із організації. Він випадково був у районі Вовковинецьких хуторів і довідався, що там було не менше 5-ти дивізій кінноти і піхоти. Коли ми билися з червоними, то немов ціла армія большевиків пересувалася тоді в двох повітах — летичівськім і літинськім.

Тепер мені ясно було, що концентрація 3-х дивізій піхоти і 3-х дивізій кінноти мала на меті знищити нас. Ми завернули в зінківській ліс. Роблю нараду зі старшинами. Всі виснажені морально і фізично. І коні ледве вже тягнуть ногами. Кажу старшинам, що є ще вихід з положення: можна прорватися на південне Поділля — на Вербовець — Брацлав — Вороновицю — Калинівку — Янів — Кипорів Яр. Та старшини були тієї думки, що козаки не витримають цього рейду, бо надто прибиті морально, тому й не спосібні до поважнішої акції. Я бачу, що лишаюся зі своїми поглядами сам. Відділам загрожує розпорошення. Веду зі собою цілий час моральну боротьбу. Хотілось би якось дати поміч, чи забрати Марусю і Коноплянчиху зі сестрою, бо батько Коноплянка вже арештований і сидить в ҐПУ; — але чи можу я про це думати? Вичуваю, що коли поїду з відділом по Марусю й Таню, то залишуся тільки сам і загину…

Тому хочу за всяку ціну зберегти відділи — штабовий і отамана Хмари. Тих, які не можуть більше через виснаження провадити боротьби, треба відпровадити за Збруч, в декілька тижнів я знову ж вернуся з кількома повстанцями. В Зінковецькім лісі зібрав я козаків і сказав, що збройної повстанчої боротьби продовжувати вже не будемо, та що відходимо за кордон. Боротьба в Україні буде провадитись організаційно-терористична. Хто хоче, той може лишитись, бо тих, які підуть за кордон, жде не мед з подачами, а табори за дротами. Отже, хто йде за кордон з нами, нехай стає по один бік, а хто залишається по другий.

Всі старшини і 75 козаків стали до групи емігрантів: 89 козаків стали групою, яка залишається. Питаю, чому вони далі воювати не хочуть, що думають робити? Розїдуться, то їх всіх виловить ГНУ. На прощання гопворю до них кілька слів і повчаю, щоб у ніякому разі не залишалися у своїй околиці. При допомозі родини треба дістати документи і виїхати. Найкраще переїхати в міста Лівобережної України, на Кавказ і т. п.

Написав я кілька листів до Голюка, Лісового, Лиховського, Марчука й Левченка, щоби закінчили під осінь повстшчу діяльність збройними відділами та перейшли в підпілля. Хто з них не зможе втриматись в Україні, нехай подасться за Збруч чи Дністер. При кінці повідомляв я своїх отаманів, що разом із от. Хмарою відходимо за кордон: я маю намір, по розмовах з українськими міродайними чинниками в Тарнові та Варшаві, знову повернутись, щоби почати нову повстанчу акцію. Листи я доручив кільком певним козакам, які залишилися.

Мої хлопці відїхали. Коні мали позалишати по селах. Серце моє стиснулося з болю, і не один козак заплакав.

Вирушаємо в свою дорогу. Ідемо цілу ніч. Переїздимо залізничий шлях, що веде з Камянця на Проскурів, на південь від стадії Ярмолинці. Досвіта ми були в селі Савинцях. Тут селяни нас прийняли щиро-сердешно. Заховані в садках і стодолах, перебули ми так до вечора. Без боїв переїхали простір до р. Збруча через річку Смотрич і Жваньчик біля Чемерівець в напрямі Гусятина.

Ранком, 2. вересня ми підїздили до історичного Збруча з піснею:

„У неділю ранню, ще не сходить сонце, Подивися, мила, в середнє віконце, Козак відїжджае в поле воювати, Тебе залишає в дома горювати…. Бувай же здорова, люба Україно, Заплаче за мною молода дівчина…"

Гранична сторожа преспокійно вмивалася. Дивилась на нас, як барани на нові ворота. Але не довго. Ось дві наші чоти, по 20 душ козаків, поїхали вверх і вниз Збруча та висікла прикордонників на відтинку яких 10 км.

За нами посувалася ціла 1 дивізія кінноти.

Отаман Хмара знав брід нижче Гусятина, туди ми й пустилися на другий беріг…

Кінець II частини
Оглавление Видання Проти червоних окупантів