Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Після того викликав я своїх 45 кознків з 4-ма ручними кулеметами і приділив до отамана Хмари. Від отамана Голюка-Байди кількох козаків бажало перейти до Хмари, на що я згодився, тим більше, що Голюк мав уже 70 шабель, Лісовий 60 шабель, Хмара 55, а при моїм штабі залишилося 75 козаків. Разом нас було на цій першій зустрічі 260 шабель. Серце раділо, не тільки нам, старшинам, але й кожний козак був певний, що ніякі більші відділи червоних нам не страшні.
Я вислав удень своїх звідунів до Бару. Отаманам ще нічого не кажу, поки ці звідуни не повернуться. Нарешті маю вичерпуючі відомості. Збираю комендантів окремих загонів і кажу, що сьогодні вночі всі відділи під моєю командою мають здобути Бар. На шкіцах були всі обєкти, які ми мали атакувати. По черзі отамани дістали завдання, сотенні також. На випадок невдачі було визначене місце збірки. Кінець акції мусів настати до години 2-ої, а потім відїзд у Вовковинецькі хутори.
Виїздимо всі на вихідні пункти. Є ми під Баром. Година 23-тя, тому три години мусить нам вистарчити. Повстанчі відділи розїхались навколо Бару і в визначених місцях спішились. Друга моя сотня з 35 козаків атакує пошту, а потім іуральню. Я 40-а козаками на конях їжджу групками, по 6 козаків, вулицями, де вже працює моя „піхота". Штаб бригада заатакований Голюком: там чути вже стріли і вибухи ручних гранат. Отаман Лісовий розганяє ҐПУ. Отаман Хмара здемолював місцевий „ревком" та міліцію, і помагає Голюкові-Байді гонити заспаних червоноармійців. Онисько Грабарчук тримає під вогнем люїсів алярмову площу напроти штабу бригади. Я з козаками починаю кінно їздити по Барі та шаблями полохаємо втікаючих большевиків. Потім я знову повернувся на північну частину міста, де була пошта. Підїжджаю з черкеською шаблею й рубаю телефонічні й телеграфічні дроти, щоби не хутко можна було їх направити. В середині вже давно повідрізувані „штепслі" біля централі.
Ґуральня здобута після короткого бою з охороною. Бачу відчинений магазин на долі: там повно бочок на рейках зі спіртом. Всі бочки металеві. Кажу козакам бути обережним з вогнем і тоді повідкручувати металеві заткала відповідним ключем. Одну велику бочку спірту козаки ладують на фабричний віз із кіньми. Майже всі бочки відкриті, і спірт ллється на цементову долівку. Біля нас крутиться якийсь панок в цивільнім одязі. Питаю, хто він? Відповідає, що службовець ґуральні. Кажу, що зараз запалюємо спірт, і цілий будинок буде в вогні. Цивільний благає мене, щоб цього не робити, бо на поверсі є помешкання службовців — 8 родин з жінками і дітьми. В останню хвилину зміняю наказ, і спірту не підпалюємо.
Висилаю по трьох козаків до повстанчих отаманів, що в них діється, і пригадую вдержувати зі мною ще тісніший звязок. Все в порядку — всі пункти опору легко здобуті, і козаки їх викінчують. Загорівся якийсь будинок: це підпалили „ревком", щоб лишився слід по нас. Отаман Лісовий прибіг перший до мене, а потім Хмара й Байда. Ще немає 2-ої години. Повстанці команданти здають мені звіт. Кілька цивільних українців крутиться коло нас. Питаю, хто вони? — Відповідають, що свідомі українці і хотіли би вступити до повстанців. Кличу пор. Мотрука, бо він жив перед тим у Барі, то може знає цих людей. Пор. Мотрук придивився і каже, що майже всіх 15 знає. Приймаю їх, і вони сідають на здобуті коні, вже деякі виміняні козаками на „кращі". Та для нових повстанців і такі добрі. Цих свіжих охотників я приділив до другої сотні, з застереженням, що ще кожного з них перепитаю, побачу, як справуються в бою, і тоді вирішу, чи буде козаком, чи піде до дому сіяти гречку.
Ми виїхали, бо почало світати. На сніданок затрималися в селі, 10 км. від Бару. Зголосилася делегація, щоб дати козакам спірту. Я прикликав старшину свого, штабу й дав йому доручення видати всім козакам горілки. Та знайшлися спритярі, що брали на 2–5 своїх товаришів і для тих, що алькоголю не вживають. Мої отамани, особливо Хмара, також хотіли попробувати, чи добра горілка. Післав я, щоб і для нас вартовий старшина видав 1 літр. Хутко виявилося, що нам мало, і післанець пішов по другу. На 16–17 старшин це не було багато, та від безсонної ночі, слабого відживлювання горілка вдарила в голову старшинам і козакам.
Після короткого відпочинку ми виїхали зі села поза залізничний тор на північ і стали постоєм в малім ліску. Я не спав уже 3 доби, хіба що на коні, тому ліг заснути й казав підполк. Коноплянкові аж тоді мене збудити, коли б зближалися большевики. Коноплянко подумав, що то дві чарки спірту так мене нагнули до сну. Правда, кілька козаків таки було підпитих, і я біля воза зі спіртом наказав поставити варту.
На Вовковинецьких хуторах ми перебули до вечора спокійно. Підполк. Коноплянко мав якесь непорозуміння з отаманом Хмарою й скаржився на нього. Крім мене, у Хмари не було більше авторитету, але я його прикликав і без свідків звернув Хмарі увагу, щоб особисті антипатії заховав глибоко, але авторитет мого начальника штабу мусить бути шанований.
Вечором Коноплянко почав мені говорити, що „амнестувався" якийсь козак з села Вербки, який був всього один день у нас, коли ми билися під Монастирком. Тоді підполк. Коноплянко командував „піхотою" без коней. В числі тієї піхоти був козак з Вербки, чи Вербицького Майдану. Тепер він їздить з большевиками. В цих днях була чрезвичайка з Летичева в домі Коноплянка. Дружина і швагерка втекли, а за все відповів батько Коноплянка, якого чекісти добре збили. Тепер дружина просить рятунку в мужа.
Те саме було з моєю дружиною: козак Шмалій з Літинки якимсь робом пронюхав, що Маруся на хуторі, і почав лякати господаря всіми муками пекла за переховання її. Чому Шмалій не приїхав арештувати Марусю, як агент ГПУ., а ніби попередив господаря застрашуванням — невідомо. Того вечора я вислав дві підводи з хуторів, щоб забрати наших жінок і родину Коноплянка, яка складалася з дружини Коноплянка і їх 3-літнього синка — Бориса, зі швагерки його — Полі, і старогонього 62-літнього батька Степана Коноплянка. Тетяна, дружина
