Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Учителька з Вербицького Майдану повернулася з Волині від отамана Петрика. Вона мала вражіння, що у проводі Волинського Повстанчого Руху стоїть провокатор. Описувала, як виглядає отаман Петрик: середнього росту, ходить в селянській одежі, має довгу, чорну бороду, і не має зброї. Коли говорить до селян, то в його голосі бренять нотки безапеляційности і апостольського шсланнищва. Одним словом, Петрикові скорше лицювало б бути протоєреєм чи ігуменом. Бачила ця моя курієрка і кількох співробітників Петрика. Серед всіх них якесь дивне пригноблення, хоча умови там доволі легкі. Наприклад, в селі збирається 100 хлопців зі зброєю, роблять вправи в селі, розійдуться по хатах, і ніхто не видає їх. Про це в нас і подумати годі.
Отаман Петрик дещо вислухав про подільських повстанців, про себе і свої організації нічого не сказав і нічого не передав. Він ніякими звязками не цікавився й ніби то боявся, щоби хтось про нього не довідався, та не вплинув на позбавлення чарів, якими обкутував волинських „дикунів". Серед селян учителька чула, що вони шанують авторитет повстанців: Ддковського, Костюшка й інших більше, ніж авторитет „поручника" — отамана Петрика. В останній час почалися арешти серед повстанців, які нічого не зробили, нікого не забили, а лише один гріх мали — що ж хтось дав був зброю, втягнув до організації» а тепер видає партіями большевицькій владі. Є підозріння, що це робить сам Петрик…
Я маю своїх людей в ҐПУ в Житомирі та Бердичеві. Даю завдання пор. Коханові провірити волинського отамана. Може ще вспіємо поїхати у волинські ліси під Коростень і здемаскуватч цього афериста родом з Херсонщини. Я завдавав собі питання, чому він не згинув під Базаром? Лише 50 табель кінноти урятувалось, а всіх піхотинців большевики переловили. Може він раніш здезертирував, а може його, як одного з агентів, які оснували сіткою Тютюнника, звільнили й дали відразу місце провокатора почстанчого руху в такім важнім стратегічнім вузлі, як стація Коростень.
Курієрка до от. Карого не вернулася: її арештували в бердичівськім повіті кілька днів після її прибуття. Отамана Карого вона вже не застала бо на Великдень цього року вийшло таке: Підпол. Карий — Яворський зайшов до одного хуторянина. З ним було декілька старшин і козаків. Господар був такий „гостинний" і так напоїв горілкою всіх, що повстанці задрімали, а він, вийнявши револьвер отам. Карому, пострілив його в обидві ноги, при чому сонних повстанців повязав перед тим з допомогою своїх хатних, а наймита післав до Козятина по большевиків. Вони, з’явнвшись, забрали всіх повстанців разом з позбавленим можливости ходити, отаманом. Це була пімста того селянина за те, що в 1919 році отаман Карий розстріляв його рідного брата, у якого був на Великдень.
Коли Карого вели в Києві на розстріл то він голосно кричав: „Я, отаман Карий йду на смерть за Україну. Попався катам по глупому, тому передайте всім повстанцям, щоб не були такі дурні!" Нехай земля буде пером цьому повстанцеві, бо цю землю рідну він кохав понад усе.
Прийши вістки і з Катеринославщиня, що червоні врешті прикрутили хвоста відомому Махнові — анархістові. Вже не помагала його тактика вганятися по степу тачанками. ҐПУ випихало щораз більше своїх агентів до „батька Махна", здеморалізувало його силу і навіть „гвардію" — „чортівську кінну сотню". Багато Махнівців, коли під прикриттям ідеї анархізму чимало награбило, пішло на амнестію до червоних. І населення було вже перемучене й не дуже сприяло шаленому Махнові. Під натиском і терором червоних селяни перестали боятися махнівців. Літом він залишився тільки з найближчими своїми прибічниками і штабом. Большевики не давали йому ні хвилини спочинку, а врешті так його притиснули, що дні й ночі гнався він до румунського кордону на Дністер, через який ледве вдалося передістати, коли червоні були над берегом. У цей спосіб урятувався один із буйних степових типів. Махно був цікавою індивідуальністю. Не маючи ніякої ідеї, виніс з царської каторги ідеї Кропоткіна та Бакуніна та став їх впроваджувати практично в життя. Накоїв він чимало Україні лиха, саме розбудженій у вогні — підсилюючи анархію і руйнуючи запілля, коли приходилось воювати з ворогами. Та коли б була тоді рука, що змогла би, як колись гетьман Богдан Хмельницький, взяти його за чуба — хто знає, чи не вийшов би був із нього новітній Кривоніс на пожиток Батьківщині. А так воротам на користь…
Зі села Гути Ідемо в ночі знаними шляхам в район, де працював Яковина.
Підпол. Коноплянко хоче конче відвіті свою родину.
Заїздимо до емеритованого підпол. Покерта з кількома козаками, а відділ залишили ми пів км. позаду. Батько Коноплянка просить мене щоб його прийняти до повстанців, бо тут йому немає що робити. Запитую старого Коноплянка чи він добре продумав, що значить його крок, та чи здоровя дозволить 62-літній людині зносити всі ці труди — голод, холод, нервові потрясення? Відповідає, що його рішення невідкличне, що він хоче посвятити рештки свого життя Україні відімститися за стареньку дружину, яку большевики розстріляли на Херсонщині. Згоджуюсь і даю старого повстанця під опіку його синові.
Маруся відкликала мене набік і каже, що бажала б жити десь окремо, бо в тому домі нервова атмосфера. Дружина Коноплянка і її сестра Поля денервуються та нарікають, що ними, мовляв і чоловіки не цікавляться. Я сказав Марусі заждати ше декілька днів, ми будемо вертатися, тоді знайдемо інше приміщення. Підполк. Коноплянка я підганяю, бо час нам виїздити — далека дорога. Коли ми їхали з відділом, то Коноплянко довгий
