Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Я своїм отаманам не сказав, що тепер поїду в далекий рейд через Бердичівщину, Брацлавщину, Гайсинщину, Уманьщину, у балтський та ольгопілський повіти. Звідтам буду вертатися через ямпільський, могилівський, ушицький повіти і знову опинюся в летичівським повіті. Цей рейд мав я відбути впродовж цілого місяця.
Я зник з околиці, де червоні призвичаїлись бачити й чути „Орла-Гальчевського", але на моє місце зродилося аж 4-ох "отаманів-Орлів". Ті повстанці і їхні козаки вже мали великий досвід. Тому нехай в часі моєї неприявності вони приймають удари, призначені для правдивого отамані Орла, а тимчасом він буде далеко в цілях організаційно-інспекційних. Перед виїздом ми добре погодували коней, підкували їх, самі перебрались в чисте білля, підлатались, набрали на Кипоровім Ярі запасу набоїв по 500 штук на кожного і 1500 набоїв люїса. Кожний козак мав по 4 ручні гранати. Люїсів ми мали аж 10 штук, а „кругляки" до них возилось на 3-ох запасових конях. Ті коні я брав тепер завсіди на випадок, коли б якийсь кінь впав у бою, щоб не залишився козак на пішки.
Знаною вже добре мені дорогою через місто Янів ми переїхали за Бог. Далі їхали ночами, а днем скривалися в лісах. Лише звечора заїхали в село, повечеряли з трудом, коней попасли на ланах „совхозів" та їхали визначеною трасою. Зачіпок зі совітами ми не шукали, навіть уникали їх. Чим далі на південь, тим трудніша була справа з харчами. Я не буду описувати свого походу з повстанчим відділом, бо навіть не було цікавих моментів. Хочу звернути увагу на страшне явище 1922 року — на голод у південній Україні.
Отож большевицька грабунікова господарка з „продналогами" викотила ввесь хліб з південного Поділля, Херсонщини, Катеринославщини й Таврії. В 1922 році був неурожай з приводу посухи. Ці села вимерли, і рятунку їм бандитський совітський уряд не дав, — мовляв:, Нехай вмирають хахли!" На нашім чорноземнім півдні і давніше бували вже неурожайні роки, але там не було хлібороба, який не мав би річного запасу збіжжя та паші для худоби. Крім того, прийде голодний рік, то кожне село мало ще громадський великий магазин збіжжя. Рік перебудеться, а другий дасть за два. Тепер інакше: всякі Алєксандрови, Лапови, лотиші все до зерна вивезли. Господарка жидів по совхозах і колхозах така, як і їх життя в містечковім Гетті перед революцією. Без приватної власности, ніхто не думає під жидівською командою на дармоїдів-комуністів працювати.
Великі обшари не засіяні, порослі травою, бо селянин сіяв лише „для себе". В колхозі та совхозі все робиться з примусу, не в пору і без найменшого зрозуміння господарсько-земельно-хліборобської справи. Тому там покоси мокнуть, тому буйний степовий вітрець витеребить достиглу пшеницю в землю. Коли дещо зберуть, вимолотять, звезуть на стації, — висиплять під голим небом, з браку вагонів та мішків, то тоді жито й пшениця поросте. Совітський уряд, через свій жидівський „Внешторг", більшу частину зібраного збіжжя, відібраного силою від українського селянина, вивозить за границю по найнижчих цінах, майже задармо, щоб в той спосіб здобути чужу вартісну валюту, при тому масовим ввозом хліба в певні краї викликати там господарську кризу в наслідок надпродукції збіжжя.
Вже в балтськім і ольгопільськім повітах бачили ми селян з Херсонщини з познаками голоду. Вони були худі, як тараня, з тонкнми шиями, запалими очима, що блищали гарячково. Носили в міньках упряж, полотно, одежу міняти на хліб, але в цій південній частині Поділля того хліба також не було. Ми для себе не могли дістати хліба: козаки живилися молоком без хліба, молодими картоплями, дозріваючим горохом з поля. Вже жито переквітло, і селяни теребили молоді зернята (з молочком) з колосків, сушили, а потім мололи на жорнах. Такий хліб був чорний, як вуголь, але треба було їсти. Старшини затримувалися по домах священиків та дяків. Духовні особи мали білі сухарі з Великодня. Коли вони довідувались, що ми повстанці, то сухарів досить було ще на дорогу.
Москва, як виявили пізніші роки її тактику в Україні, впроваджувала зорганізовано голод на нашнх землях. Вічна боротьба з українським „бандитизмом", „петлюровщиною", „сепаратистичним ухилом", „націоналістичним ухилом" спонукувала московських окупантів до метод, ненотованих ніякими хроніками в історії людства: вони організували на приказ узурпатора, ката-Сталіна голод, щоби приборкати „проклятих хахлів". Що збереглося після чрезвичайок, ҐПУ, треба було виморити голодом на місцях. Частину населення вивезено на північ, на примусові роботи, де з голоду та фізичного вичерпання падали міліони.
І так комуністичні мордовні винищили за 20 років в Україні людей всіх шарів української национальности біля 8.000.000, з голоду в 1922 і 1923 роках вимерло понад 7.000.000, людей, вивезено з України на примусові роботи до 5.000.000, разом комуністичне пекло коштувало Україну за 20 років до 20 міліонів жертв. Тому навіть формальна совітська статистика за 20 років не могла вказати в Україні збільшення населення, а лише зменшення.
Після переїзду через південне Поділля, ми на собі відчули, що таке голод, тому скоріше звідтіля поїхали в район Тульчин — Ямпіль — Могилів і тут відчувався цей „переднівок". Ми бачили селян, які йшли в поле, та замість хліба, несли кислиці в торбі.
В часі цього рейду я довідався, що отамана Артема розстріляли большевики. Отамана Лиха застрілив амнестований козак з його відділу. Отаман Заболотний переживав із своїм відділом моральну депресію, і трудно було його навіть знайти. Одне добре, що я звязався зі своїм добрим знайомим в ольгопільськім повіті — поручником Марчуком, та отаманом Левченком у балтськім повіті. Ці два повстанці вже знали від делегатів нашого зїзду 1. травня, що я командую Подільською Повстанчою Групою і охоче мені підпорядкувалися. Отамани Марчук і Левченко мали мішані відділи з кінноти й піхоти.
