Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
На щастя, маю 25 кг. пероксіліни в сідлах при запасових конях. Цієї скількости мусить вистарчити. Доручаю спритнішим козакам дістати машинку в якомусь місті, або містечку. Коли є потреба і наказ, то козачня все дістане. Машинку з коробкою, що витворює іскру, дістали на другий день мої козаки в Жмеринці, а сьогодні вже йтиме праця на торі з вечора до ранку. Відділ стояв в 3-х км. від Вовковинець і сталії. Над тором був густий лісок. Там стояли в глибині лісу, в ярі, наші коні.
Лише Петренко закінчив з козаками працю і при світлі дня докінчив маскування, як почали вздовж тору їздити кінні большевики, а недалеко на переїзді станула тачанка. Дістаю відомості зі стації, що поїзд Троцького виїде сьогодні рано, тому совітська кіннота так пильно стереже залізничого шляху. Ми залишились. Інформую козаків, щоби вони були при конях, щоб ті не іржали. Раптом о год. 10-ій ранком чую стріл в лісі. Большевики, які їхали тором, здригнулись, стали, а потім скоро понеслись до переїзду. Біжу на місце і бачу підхорунжого з полку Костя Гордієнка, теперішнього мого повстанця, як лежить на траві з простріленою головою. Він сидів у гурті козаків і грався в „американку" з наганом: вийняв 5 куль, а лишив 2 набої. Потім крутив барабаном — за котримсь там разом барабан так повернувся, що револьвер ненадійно вистрілив просто в голову.
Що за випадок? Я ледве не бив тоді конаючого підхорунжого, який зіпсував цілу справу. Адже стріл в лісі над тором налякав червоних. Вони за деякий час прийдуть сюди з облавою. Даю наказ зірвати тор залізниці. Вище лісу вилетіли підклади з кавалками шин. Беремо шатро між два коні, кладемо нещасну жертву і відїзднмо. На полудневім кінці лісу викопали козаки яму, настелили сіна і спустили туди свого товариша. Тихо ми відмовили „Отче наш" і негайно виїхали з лісу, по якім червоні вже стріляли.
Лейба Троцький таки до Проскурова не поїхав, і зі Жмеринки труслнво завернув до Києва, де видав накаа військам К. В. О. (києвскої військової округи):,Дриказиваю унічтожить петлюрівських гадоф! Л. Троцький". Уф! Сердитий був Лейба! Отже тільки сліпий випадок урятував цього парха, шо десь сік зубами зі страху і злости.
Перебралися ми за залізницею на північ. Тут козаки на Вовковинецьких хуторах затримали одну бричку, якою їхало молоде подружжя з кількалітньою дівчинкою. Вони доїхали з Одеси через Жмеринку до Вовковинець. Муж тієї пані служив в Губчека Винниці, потім в Губчека (тепер ГНУ) Одеси і в обидвох катівнях був катом. Виглядав мізерний, блідий, немов вимочений в якомусь квасі. Жінка його — українка з Летичівщини — дуже миле робила вражіння, донечка немов янголятко. У большевицького ката така жінка і така дитина? Аж дивно! Задержуємо того чоловіка в себе з приводу „неформальних документів", а жінці кажемо їхати до своєї матері. Козаки відрухово, знаючи, що вона не побачить свого чоловіка, а дівчинка— батька, почали кидати в бричку світські гроші і наскидали кілька міліонів рублів. Тоді можна було за 100 рублів купити 1 фунт масла.
Жінка поїхала в найкращій вірі, що її чоловік хутко повернеться, але ми його взяли на допит. Тоді кат признався, що він у Винниці розстріляв тисяч 5 і в Одесі не дармував так, що разом з офісами фльоти буде тисяч 6 розстріляних. Даю наказ, щоб цей кат отримав належну кару.
З ловнянськоі цукроварні приїздять тепер охоронники башкірці на Вовковинецькі хутори. Є їх душ 100. Вони не ощаджують навіть 12-літніх підлітків і насилують, тому всі жінки при їх появі і дівчата втікають. Я собі це запамятав. Довідуємось, що попередню охорону цукроварні влада відкликала, команданта віддала під суд, а на його місце призначила кінних башкірців і татарів з новин командантом, який все позволяє своїй воякам.
Посилаю підхорунжого Харка по Марусю, щоб її з товаристві кількох довірених козаків він забрав і перевів на хутір, цілком захований в перелісках над долиною. Таким робом Маруся від Тані яких 3/—4 км. на північний схід, але Коноплянкова, здається, не знала, де є Маруся на Вовковинецьких хуторах. Я вже вспів переговорити з господарями, поки поїхав Харко, і Маруся лишилася сама, а ми відїхали.
На постій стали ми в лісі / км. від того хутора, де була на новім місті Маруся. Ніч перебули ми спокійно. Мали сало й хліб для себе та обрік для коней. Коноплянко й Ковбасюк почали мені говорити, як я так можу серед козаків бути, коли Маруся близько, і господарі могли б добрий обід зготовити, бодай для старшин. Я під їх намовою післав на хутір підхорунжого Харка, щоби приготовили господарі на 8 старшин обід. Перед півднем ми зайшли у хутір. Ледве зїли обід, коли влітає блідий господар і каже, що зі сотня большевиків підїздить до хутора, а решта йде долиною й поза хутір горбом.
Коли ми вискочили з хати в корчі, то червоні були на подвірі і щось питали господарів. Корчами бігом ми перескочили впору долину й прибігли до місця постою. Большевики звернули дорогою ліворуч, переїхали біля лісу, де ми стояли і поїхали далі. Був то якийсь полк 1 черв. кінної дивізії. Ми могли його добре потріпати, але дали спокій. Я звернувся до старшин і спитав, чи смакував обід, а на будуче застерігся, щоб не докучали мені такими кулінарними справами. Вечором того дня їдемо в дорогу. Виїздимо з ліску і доїздимо до дороги, яка провадить до стадії Комарівці. Я їхав спереду і побачив колону большевиків.
Чую оклик: „Стой! кто єдєт?" — „Свої" — відповідаю й стріляю в найближчого. Сталася дивна річ: мої козаки в більшості завернули коні і поїхали в один бік, а червоні почали втікати в другий бік, аж кукурудза
