Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Я наказав селянам, що пущу їхнє село з димом, коли вони донесуть до Межибожа про наш постій в селі, бо довідався, що в „лагернім полі" під самим містом стоїть ціла 24-а Самарська Дивізія. В тім районі, хоча були ліси, однак ріка Бог була від сходу, річка Вовк на південь, а багна допливу Богу з півночі, ну, а з Заходу повно кінноти 1-ої дивізії в районі Деражні та піхота під Межибогом. Літній день довгий, тому я передбачував, що мусить бути в тім районі до вечора бій в невигідному для нас місці. Тому я в день доїжджу до р. Бог і в селі, де був колись жіночий манастир (між Летичевом і Мажибожем), ми переправилися на лівий беріг Богу. Звідтам штаб подався на північ, в ліси русанівської волости. Совітської піхоти ми не боялися, бо вона не може дорівняти повстанчій кінноті в маневруванні.
До вечора ми не бачили червоних, а вечором ми вїхали в село Русанівці. В 1918 році це село було осередком большевизму. Тут мали свій осідок жидівські комуністи — Мушлін та Лайнер. Практичне перепровадження, „ідеальних ідей" большевизму зовсім протверезило голови селян цього села. Адже район Межибожа і Русанівець в грудні спалахнув комуністичним повстанням під проводом Лайнерів і Мушлінів. Я тоді з отаманом Волинцем криваво здушив цей рух проти Директорії, і дивно, що селяни пізнали мене, Дуже гостинно нас привітали та обдарували на дорогу.
З Русанівець ми цілу ніч їхали на південний схід — в напрямі Уладівки. Тут ми здобули вдосвіта цілу господарчу частину 2-ої дивізії, забрали ручні кулемети, зброю, військовий одяг. Бочки з нафтою і бензиною спалили. Ранком козаки і старшини постягали совітських „дам" в одну кімнату. Були тут жінки начальника господарчої частини, командира 11-го полку і ще з 10 інших жінок. Вони думали, що з ними буде якесь нещастя, знущання. Їх чоловіки виїхали на облаву а околиці Вовковинець — Деражня. Ми намагались бути для совітських жінок ввічливими: просили вибачити, що їх так рано побудили та зібрали в одній кімнаті, однак я хотів їм представити своїх старшин, щоб вони не думали, що ми якісь дикуни. До жінок ми відносились з пошаною, просимо їх впливати на своїх чоловіків, щоб військо не робило насильств над селянами та родинами повстанців. В противному разі ми будемо забирати жінок червоних командирів і перепустимо їх через руки всіх повстанців та селян, яким знасилувано дружини чи доньки. От і тепер ми могли б забрати 12 жінок зі собою у ліс, і звідтам рідко яка повернула б. На пращання повстанчий хор заспівав кілька пісень, та заграла наша оркестра. Вирази облич „совітських дам" злагідніли, деякі почали розмови зі старшинами і т. п. По кількох годинах відділ виїхав. У Забужі з охорони 50-ох червоноармійців мої козаки, при обеззброєні, вбили 14, а решта розбіглася. Потім ми виїхали в ліси Кипорового Яру.
На сніданок відділ заїхав у село Слобідку. Решта козаків в лісі сховала здобичу. Ще ми добре не розпростували ніг після цілонічної їзди та сутички в Уладівці на Забужжі, коли почулася стрілянина. Підїхав вузькоторовий панцирний потяг зі стадії Калинівки і Уладівки та почав бити з гармати по лісі. Транспортом з Бердичева і Калинівки підїхала совітська піхота і почала наближатися до лісу від сторони Уладівки. На Слобідці, з боку Хмельника, зявилось ранком біля 10-ої год. багато кінноти й піхоти на возах. Видко, моя варта їх прогавила, бо червоні підїхали близько, нас побачили і почали стріляти. Деякі мої козаки відповідають. Бачу льорнеткою, що червоні стягають з возів важкі кулемети, уставляють на ровах і відкривають по нас вогонь. Ми вже вїхали з села в ліс, бо пощо я маю заводити з червоними бій там і тоді, коли вони захочуть.
Ідемо під кулями лісом. Раптом чую, як підполк. Коноплянко кричить, що ранений. Побачив на свому лівому чоботі повно крови. Нічого дивного, бо часто ранений почує біль, коли побачить кров. Заїжджаю з правого боку коня, на якому їхав Коноплянко, дивлюсь, а це ранена його кобила під передньою лопаткою лівої ноги.
Трудно, треба її дострілити. Кажу підполк. Коноплянкові злізти з коня. Підвели йому запасового верхівця. Козаки зняли з кобили сідло і осідлали ним цього запасового коня. Я підїхав до карої раненої кобили та стрілом у вухо з револьвера прикоротив її терпіння. Потім ми з задньою та бічними і передньою захоронами поїхали лісом аж під село Пеньківку Було вже біля 20-го червня. Надійшов час на виділення із штабу групи отамана Хмари, якого я предбачував виділити 7—8-ого червня. Щоб сотник Хмара мав роботу, то я поінформував його, які будуть у нього старшини та козаки, і нехай він ближче до них придивиться.
З району Пеньківки ідемо вночі через Дашківці і кермуемось праворуч від Гнівання під Ялтушків — Бар. В цій околиці я умовився на зустріч з отаманом Голюком та Лісовим. Зустріч дійсно відбулася в лісах біля Ялтушкова на другий день після нашого приїзду. Від отамана Голюка я довідуюсь, що в Барі ночуватиме бригада піхоти 24-ої Самарської Дивізії, яка з Межибожа машерує до Жмеринки, а друга бригада тоїж дивізії йде до Винниці і кватируватиме в 5 км. від Бару. Ці вістки принесли звідуни отамана Голюка від кватерунковнх ві дділів большевиків.
По докладних розмовах, справоздаинях з діяльности отамана Байди й Лісового, та після видання їм інструкцій на цілий місяць, я сказав, що відбудеться в при явності їх відділів сформування відділу отамана Хмари-Харченка. Вечором всі відділи уставились, викликаю отамана Хмару, сотника Карабчевського, хорунжого Бабієнка, хорунжого Митришнна. Ад'ютант Ковбасюк відчитує наказ про утворення штабу бриґади ч. 4.
Комендант
