Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Ще добре не заснув, коли в пів дрімоті бачу виразно трьох большевиків, з кілометер від нас. Вони їдуть на конях вперед, а за кими з 300–400 метрів решта большевицької кінноти, не менше полку. Бачу, як іде пил з-під копит. Щоб побачити, чи козаки держать коні в руках, я схоплююсь. Дивлюсь: дійсно, багато коней ходить самопас. Буде таке, як біля Монастирка. А тут уже біжить вартовий із горбка. Питаю, що там. Каже — їде багато кінноти, і показує рукою. Диблюсь у льорнету й бачу, здивований, цю саму картину, яку бачив у пів сні: Цих трьох большевиків попереду, ця сама довга колона кінноти, від якої несеться курява. Збігаємо з горбка, я кажу будити козаків і старшин та ловимо коней. Отаман Байда сідає на коня. Кажу йому, щоб зі своїми він ослонював наш відхід через яр в напрямку великого зіньківського лісу.
Відїздимо з розлогої долини, а Байда поїхав на зустріч большевикам. Завязується бій о годині 5-ій рано.
Ми від'їхали з 1–1 % км., а за нами 1 км. „грається" з большевиками отаман Голюк та відходить перед перевагою червоних, яких є дуже багато — не менше бриґади. В той час перший раз появилася 1-ша, Дивізія Черв. Козацтва та почала з нами змагатись.
5 км. простору до лісу ми проїхали хутко. Тут в глибині лісу я зорганізував засідку зі своїх козаків, а коней ми заховали за нами в ярі, щоб їх не ранили кулі. Підїздить до лісу отаман Байда. Кажу йому про свій плян і даю завдання втягувати червоних у засідку, а потім з правого крила вдарити на них.
Під лісом стали червоні обережніші, але Голюк їх дрочив, втікав, то знову висувався вперед, і втікав. Така поведінка додала сміливості ворогам, які поступово вїхали кількома рядами до рідкого дубового лісу. За ними вїхало пізніше ще кілька сотень. Ми вже обсервуємо з гущавини рухи кінноти, бо Байда-Голюк проїхав через нас і зосередився на нашім лівім крилі, а не на правім, тому, що краще було звідтам атакувати червоних. Щоб помогти Голюкові в кінній атаці, то по кількох сальвах я наказав підпровадити блище до нас коней, щоб скорше сісти на них.
Все є згідно з моїм планом. Козаки не стріляють, поки большевики не піддуть більшою силою на 50–60 кроків. Врешті стрілив сотник Ковбасюк, а за ним — відозвався клекіт цілої лінії крісів і 8-ох люїсів. Червоних немов викинула вбік якась надлюдська сила. Сідаємо на коней, бо Голюк вже атакує з лівого боку. Я проваджу хутчій своїх козаків праворуч від місця засідки і — впадаємо на червоних, які вже втікали від 60 козаків Голюка. Коли ми цілою силою коней вискочили в поле — ціла бриґада з 2-ох полків втікла нам з очей в ярі. Лише на полі впало кілька підстрілених в лісі коней і большевиків. Мої козаки їх не залишили: позбирали сідла, половили здорових большевиків, які попадали з коней. В лісі на місці засідки вбито й ранено до 30 большевиків.
З району м. Зінькова і лісу переїхали ми в район села Пашківці, де колись, за часів української влади, матроси організували свою пашківську „республіку". Отаман Голюк в той час, напевно, був в околиці Камянця Подільського. В Пашківцях я наказав арештувати кількох злодіїв та б. членів цього „республіканського уряду". Вісім осіб матросів та злодіїв, за напади на частини української армії і транспорти в 1919 році, я наказав розстріляти над ставом. Село Пашківці напевно не перейшло б до історії українського визвольного руху, коли б сильна карна експедиція була приїхала на терен „республіки" та що десятого бунтівника розстріляла. Пашківці та довколичні села були би зрівнані з землею, а на місці їх на пожарищі поставлено б величезні хрести з написом: „Село Пашківці за бунт проти рідної влади зметене з лиця землі, і назва його зникає раз назавсіди".
З села Пашковець ми виїхали в район Межибожа і русанівської волости, бо я довідався, що після розбиття бриґади кінноти 1. Червонокозачої Дивізії є лісі під Зіньковом, вся 1. кінна дивізія, якої игга. б стояв в Проскурові, заалярмована. Кінні полки з Антоніна під Староконстянтиновом, Проскуровом і Чорним Островом направлялись в район Богданівна — Деражня. Полки 2-ої кінної дивізії з району Хмельника йшли в напрямі Літин— Комарівці — Вовковиці. Такі „клітці" видумав для мене штаб 1-го кінного корпусу Прімакова. 24 кінний полк з Межибожа виїхав до міста Летичева. Цей полк був приналежний до 24-ої Самарської Пішої Дивізії зі штабом у Жмеринці. Наш наскок на Летичів так заметушив червону кінноту. Мені випадало відійти в бік, на північ від району концентрації червоної кінної маси. Меці одна дорога, а їм, щоби мене знайти, безліч шляхів: хай шукають вітру в полі!
Під Межибожом здибаємо бричку, на якій їде кількох червоних. Затримуємо їх і звертаємо зі шляху в одне село, що в лісі. Виявилося, що бричкою їхав новопризначений командир 1 кінного полку до Староконстянтинова. Кохан перевірив багаж і документи „комполку". Знайдено великий зшиток, в якому „комполк" цисав свої вірші та різні спостереження. Вірші були в російській мові і дуже патріотичні. Автор плакав над долею матушки-Росії, натякав на злу відьму комуну і т. п. Говоримо з ним. Він є осаул Донського Козацтва. Вже другий рік, як його змобілізували, і отеє він має призначення на командира полку. Їде спокійно, бо мусить їхати. Має свого джуру, свою зброю та речі. Старшини виявляють осаулові, що він затриманий повстанцями. Це його трохи випроваджує з рівноваги, блідне. В хаті готується сніданок, старшини ставлять на стіл кілька пляшок спірту. До столу я прошу командира. Сідає, але схвильований, мало їсть і мало пє. По віршах того осаула я пізнав, що він не комуніст, навіть не большевик.
Підполк. Коноплянко, коли я вийшов з хати, не втерпів і запитав осаула, чи він чув про отамана Орла? Так, чув, це „удалой парень" — каже командир. Коли я ввійшов у хату, то осаул пильно мені придивився.
Після сніданку кажу осаулові, що ми його звільняємо, але це треба буде зробити в цей спосіб, немов він утік з-під розстрілу. Отже ми інсценізуємо розстріл: виводимо
