Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Звичайно, думка про те, що політичне насильство може мати «продуктивну здатність самоствердження», не була новою в сучасній італійській історії. Те, про що говорив Неґрі і що втілювали «Червоні бригади» та їм подібні, було тією самою «очищувальною силою насильства», яку підносили фашисти. І в Німеччині, і в Італії ненависть крайніх лівих до «буржуазної держави» відкинула їх до «пролетарського» насильства антидемократичних правих. До 1980 року цілі та методи терористичної лівиці й терористичної правиці в Італії стало неможливо розрізнити. Певна річ, відповідальність за акти насильства, скоєні в часи італійських anni di piombo («свинцевих років»), лежить не лише на «Червоних бригадах» та їхніх послідовниках. У ті роки знову з’явилася таємна антиреспубліканська правиця (винна в найбільшій тогочасній трагедії — вибуху на Болонському вокзалі в серпні 1980 року, який призвів до смерті 85 осіб і ще двомстам завдав поранення); а в Меццоджорно мафія у своїй боротьбі проти суддів, поліцейських і місцевих політиків також перейшла до стратегії більш агресивного терору.
Слабкість демократичних інститутів, про яку свідчили і яку поглиблювали поява неофашистського терору й відродження мафіозної злочинності, ліві терористи сприймали як ознаку власного успіху — і, схоже, мали рацію. Радикали з обох боків політичного спектра намагалися зробити звичайне суспільне життя нестерпно небезпечним — з тією лише відмінністю, що ультраправі могли розраховувати на певний захист і співпрацю з боку тих правоохоронних сил, які вони намагалися дестабілізувати. За наказом тіньових праворадикальних конспіративних мереж, які сягали навіть найвищих ланок поліції, банківського сектору та владної Християнсько-демократичної партії, були скоєні вбивства суддів, прокурорів і журналістів[355].
Те, що демократія та верховенство права в Італії змогли пережити ці роки, не варто недооцінювати. Особливо в період з 1977 по 1982 рік країна перебувала в облозі безсистемного екстремістського насильства з боку ультралівих, ультраправих та професійного криміналітету: саме в ці роки мафія й інші злочинні угруповання вбивали начальників поліції, політиків, прокурорів, суддів і журналістів, часом практично без жодної публічної відповідальності. Найбільшу загрозу становили саме праві радикали — краще організовані та більш наближені до осердя держави, натомість «червоні» терористи більше збурювали суспільну уяву. Почасти це було тому, що, як і Фракція Червоної армії в Німеччині, вони користувалися тим, що радикальним ідеям широко симпатизували місцеві. Офіційні комуністи правильно вважали таке привласнення революційної спадщини головним надбанням терористів, а також проявом небезпеки, яку вони становили для репутації традиційної лівиці.
За іронією долі й без відома місцевих комуністів «Червоні бригади», Фракція Червоної армії — як і подібні у своїх цілях, але не такі успішні Cellules communists combattantes у Бельгії, Action Directe у Франції та інші, ще дрібніші організації в решті країн — частково фінансувалися за рахунок коштів, які надавали радянські спецслужби. Ці гроші не були частиною якоїсь продуманої стратегії; їх радше роздавали за загальним принципом: вороги наших ворогів, нехай навіть сміховинні та незначущі, — усе одно наші друзі. Але в цьому разі такі заходи мали зворотний ефект: незаперечним досягненням лівого тероризму в тогочасній Західній Європі було те, як ретельно він вичистив рештки революційних ілюзій із тамтешньої політичної свідомості.
Усі традиційні ліві політичні організації, надто комуністи, були змушені дистанціюватися й триматися подалі від будь-якого насильства. Частково це стало інтуїтивною відповіддю на ті небезпеки, які створював для них, власне, як і для всіх інших, терор: представники профспілок та інших традиційних робітничих рухів також були жертвами підпільних організацій, до того ж останні ставилися до них з особливим презирством. А ще тому, що місією «свинцевих сімдесятих» було нагадати кожному, якими вразливими насправді можуть бути ліберальні демократії — у п’янкій атмосфері шістдесятих про цей урок час від часу забували. Урешті-решт роки невдалої революції в серці Західної Європи не поляризували суспільство, як того прагнули й очікували терористи, а радше об’єднали політиків усіх ґатунків у безпечному просторі політичного центру.
З інтелектуального погляду сімдесяті були найбільш гнітючим десятиліттям ХХ століття. Певною мірою це пов’язано з описаними в цьому розділі обставинами: гострий і тривалий економічний занепад, який супроводжувався поширенням політичного насильства, викликав думки про те, що «золоті часи» Європи в минулому і, напевно, ще довго не повернуться. Багато молодих людей тепер переймалися не так тим, щоб змінити світ, як тим, щоб знайти роботу: на зміну захопленню спільними цілями прийшла зосередженість на власних потребах. У вже не такому безпечному світі досягнення власних інтересів переважало над боротьбою за спільне благо.
Без сумніву, така зміна настроїв також була обумовлена зворотною дією необачного споживання в попередньому десятилітті. Європейці, які лише нещодавно насолоджувалися невпинним і ніколи до того не баченим потоком енергії та новаторства в музиці, моді, кіно й мистецтві, тепер могли на дозвіллі поміркувати про ціну своїх нещодавніх веселощів. Здавалося, що так швидко згас не так ідеалізм шістдесятих, як тогочасна наївність — відчуття, що можна зробити будь-що, що можна собі уявити; що будь-яким витвором можна володіти і що будь-який переступ — моральний, політичний, законний, естетичний — за своєю природою був привабливим і міг привести до позитивних наслідків. Тимчасом як шістдесяті означилися наївною, самовпевненою вірою в те, що все, що відбувається, нове, а все нове — важливе, сімдесяті стали добою цинізму, втрачених ілюзій і применшених сподівань.
Бездарні часи, писав Альбер Камю в «Падінні», породжують голослівних пророків. Сімдесяті були на них дуже врожайні. Це була доба, депресивно свідома того, що настало після великих сподівань й амбітних ідей нещодавнього минулого, і не могла запропонувати нічого, крім бездушних та непереконливих повторів і продовжень минулих ідей. Це була, цілком усвідомлено, доба «пост-усього», а її майбутні перспективи здавалися туманними. Як зауважив тоді американський соціолог Денієл Белл, «використання префікса “пост-” означає сенс життя в проміжні часи». Цей термін вживали для позначення реального світу — «поствоєнного», «постімперського», а зовсім нещодавно «постіндустріального», — навіть якщо лишалося незрозумілим, що могло бути далі. Але якщо цей префікс і застосовували до інтелектуальних категорій (наприклад, у словах «постмарксистський», «постструктуралістський» і, напевно, у найбільш розмитому за значенням «постмодерний»), він лише підкреслював непевність і без того незрозумілого часу.
