Машерують наші добровольці… - Микола Лазарович
Уже на фронтi стрiльцi довiдалися про росiйську революцiю та значнi змiни у Надднiпрянськiй Українi. УСС отримували зворушливi звiстки про створення Української Центральної Ради, про великi українськi манiфестацiї i з’їзди, про І–й Унiверсал та українiзацiю армiї. Їх першою реакцiєю на цi подiї було встановлення дружнiх стосункiв з тими зукраїнiзованими частинами росiйської армiї, якi розташувалися неподалiк вiд стрiлецьких позицiй. Зокрема, так було на Бережанщинi та в Карпатах, де стрiльцi разом iз вояками–українцями росiйської армiї взаємно вiдвiдували однi одних, розповiдали про себе, обмiнювалися iнформацiєю та пресою, допомагали харчами, домовлялися не стрiляти по своїх розташуваннях[184]. Загалом же тi подiї, що вiдбувалися на схiдноукраїнських теренах, мали подвійний вплив на поведiнку та настрої УСС. З одного боку, це була величезна радiсть[185], але водночас стрiльцi усвiдомлювали, що мета, за яку вони вже третiй рiк проливали кров, здiйснювалася — в Надднiпрянщинi закладалися основи власної державностi. Виникало запитання: в чому сенс дальшого iснування леґiону? Воювати на боцi Австрiї, яка не виявляла нiяких симпатiй до української справи i навiть готова була зрадити її, втрачало iдейний i реальний смисл, тим бiльше, що й Росiйська iмперiя, як тодi здавалося, розпадалася на очах. У таких умовах у стрiлецькому середовищi почалася криза, що вела до дезорiєнтацiї та розгубленостi[186]. Почастiшали випадки переходу стрiльцiв на бiк Центральної Ради[187]. Пропаганда за розпуск леґiону знаходила дедалi сприятливiший ґрунт.
Для вирiшення цього питання 26 травня 1917 р. у Кошi, що перебував у Пісочній Жидачівського повіту, вiдбулася розширена нарада делегатiв з участю усiх стрiлецьких формацiй, яку проводив сотник Дмитро Вiтовський. Під час обговорення виявилося, що переважна бiльшiсть учасникiв виступає за негайне розформування леґiону. Меншiсть, яку представляли сотник Никифор Гiрняк i четар Володимир Старосольський, дотримувалася думки, що, з огляду на складну полiтичну ситуацiю в Галичинi, дальше iснування стрiлецької органiзацiї є обов’язковим. В результатi було ухвалено компромiсну постанову, згiдно з якою остаточне рiшення мав прийняти український полiтичний провiд[188]. Цим Українські Січові Стрільці продемонстрували розумiння своєї вiдповiдальностi перед суспiльством.
Тим часом у червні розпочався наступ російських військ, які кинув на Південно–Західний фронт військовий міністр Олександр Керенський, щоб послабити наростання антивоєнних настроїв як у Росії, так і на фронті. Ця авантюра не принесла перемоги її ініціаторам, навпаки, в кінцевому підсумку закінчилася повною поразкою російської армії, її відступом за річку Збруч. Однак вона завдала багато лиха населенню Галичини, привела до катастрофи стрiлецького леґiону. Останній у цей час перебував пiд селом Конюхи Бережанського повiту[189], куди його перевело австрiйське командування, щоб запобiгти зв’язкам iз зукраїнiзованими частинами росiйської армiї. Місце розташування для стрільців, на думку дослідників[190], обрали вкрай невигідне. За їхніми позиціями простягалася долина, яку російські артилеристи бачили, мов на долоні. Гарматний вогонь по ній не дав би змоги ні відійти стрільцям, ні наблизитися до них підкріпленню. Подібна долина була й ліворуч від позицій усусів. Прорвавшись через неї, російські війська могли обстрілом з конюхівських пагорбів не дати стрільцям піднятися і зайти їм у тил. Власне, як показали подальші події, таке розташування і відіграло фатальну роль у долі леґiону УСС.
Бойові дії під Конюхами розпочалися 29 червня. Ось як описує їхній перебіг безпосередній учасник четар Іван Іванець: «В тишу погідного ранку дня 29–го VI. в год. 5–тій упав перший стріл важкої московської гармати. Зараз–же знялась гураґанна буря артилерії. На просторі яких 30 кілометрів від села Бишок по Зборів заграло 520 батерей. Руйнуючий вогонь гармат знищив умить на відтинку села Конюхи передні рови і дротяні засіки. Стрілецькі закопи обернулись у вертепи лійок і ям з накопиченими куснями дерева, каміння та іншого матеріялу. Четверту сотню У. С. С., що скріпила першу боєву лінію, перетереблено.
Небо було чисте, але сонце пробивалося крізь занавісу куряви. Наче зловіщі птахи кружляли над становищами ворожі літаки, щоб дорешти зломити духа оборони. Вони справляли вогонь своїх батерей.
Від ударів важких стрілен обсувалися стіни ровів, розривалася стеля землянок. Земля гуділа під глухий стогін. До недавна білі склони яруги почорніли, присипані землею й куснями гранат, мін та шрапнелів.
У селі Конюхах, де примістилася стрілецька санітарна поміч під командою лікаря д–ра Воєвідки та боєвий обоз, настало пекло. Ворог бив запальними стрільнами. Горіли хати і збіжжа на полі. Ревіла покалічена худоба, збожеволілі люди з вереском гинули на пожарищі. В тому гарматньому вогні рвалася телєфонічна лучба, яку раз–у–раз треба було справляти. Служба телєфоністів була геройська. В часі, коли інші сиділи скриті в землянках, вони перебігали з місця в місце задихані мов ті гончі пси, щоб підтримувати зв’язок. Багато з них тоді погинуло.
В ночі гарматній вогонь притих. Настала хвилева перерва. Доставлено харчі. Розпочалась інтензивна праця піонірської, чи не найкращої технічної сотні в цілому ХХV корпусі.
Так пройшло 48 годин.
Вночі на 1–го липня пішов зливний дощ і вода залила стрілецькі рови. Стрільці
