Машерують наші добровольці… - Микола Лазарович

Отже, на початок 1917 р. в основному завершилося становлення леґiону УСС, який увiбрав у себе найкращi сили галицької молодi, захопленої iдеєю вiдбудови української державностi й об’єднання всього українського народу в єдине цiле, як нацiональної вiйськово–полiтичної формацiї. Її особливiстю було те, що, незважаючи на фронтовi умови, вона вела iнтенсивну нацiонально–полiтичну працю, метою якої було виявлення найефективнiших шляхiв для досягнення поставлених завдань. Можна стверджувати, що результатом такої дiяльностi стало формування стрiлецької iдеологiї, головними складовими якої були: державна самостiйнiсть, соборництво, опора на сили власного народу. Основи цiєї iдеологiї були викладенi в стрiлецьких виступах, публiкацiях та наказах, вiдображенi в практичнiй дiяльностi i становили спiльний вислiд думок та iдейних зусиль усього стрiлецтва, що базувалися на кращих проявах довоєнної політичної думки, традицiях сiчово–сокiльського i стрiлецького руху. Тому необґрунтованими здаються твердження Осипа Думiна про те, що нiбито УСС не спричинилися до дальшого вироблення й теоретичного вдосконалення української полiтичної думки[174]. Тим бiльше, що й сам вiн в «Iсторiї Леґiону Українських Січових Стрільців. 1914–1918» докладно показав її зростання у стрiлецькому середовищi. Стрiльцi, як влучно зауважив iсторик Степан Рiпецький, робили збройним чином найвищу полiтику й одночасно формували її теорiю[175]. Їхнi заслуги в цьому питаннi змушенi були визнати навiть українськi полiтики. Зокрема, Загальна Українська Рада, що уособлювала полiтичний провiд українського народу, ще в 1915 р. заявляла: «... Стрiльцi! Ви боретеся за волю України й тому в ваших рядах не тiльки серце народу, але й його полiтична думка. Полiтична українська думка, спадщина по Володимирi Великiм, королю Данилi, по великих гетьманах Хмельницькiм, Виговськiм, Дорошенку, Мазепi! Спадщину, що довго лежала не перейнята, Ви взяли в свої молодi, але твердi руки, бо волю України добуваєте кров’ю та залiзом!..»[176]. Таке признання, з огляду на амбiцiйнiсть тодiшньої полiтичної елiти, говорило саме за себе.

Звичайно, стрiлецька iдеологiя не становила суто наукової концепцiї i не мала чистих теоретикiв — у воєнних обставинах це, мабуть, було нереальним. Важка служба, що iнколи мiсяцями поглинала творчу силу стрiльцiв, великi фiзичнi втрати (на початок 1917 р. — 350 вбитими, 1200 пораненими, 1500 полоненими[177]), передчасна смерть багатьох талановитих УСС, якi мали хист до нацiонально–полiтичної працi, часта вiдсутнiсть у керiвництва леґiону розумiння стрiлецьких iдей — усе це не сприяло подiбнiй дiльностi. Принагiдно хотiлось би зауважити, що й українськi полiтики, якi мали вдосталь вiльного часу та вiдповiднi умови, не спромоглися до вироблення якоїсь теоретичної концепцiї. Тому УСС створили свою визвольну стратегiю вiдповiдно до iсторичних обставин, серед яких дiяли, та вiдповiдно до сил, якi мали. Це ще бiльше пiдкреслює велич стрiлецької iдеологiї, що за порiвняно короткий час перетворювала все новi й новi лави добровольцiв у своїх вiдвертих прихильникiв та активних пропагандистiв.

У березнi 1917 р. вiдновлений пiсля кривавих подiй на Бережанщинi леґiон УСС, у складі двох куренів по три сотні, в стрiлецьких одностроях та «мазепинках», вимаршував iз мiсця постою на фронт. Уперше за час iснування його командантом, незважаючи на рiшучi протести стрiлецтва[179], було призначено неукраїнця — пiдполковника Франца Кiкаля, чеха за нацiональнiстю. Хоча, за словами сотника Богдана Гнатевича, новий керманич «був добрий боєвий старшина, людяний і справедливий командант, що дбав за добро й честь свого стягу»[180]. По прибутті до Бережан, неподалік яких проходила лінія фронту, леґiон УСС учергове було реорганізовано: замість двох куренів по три сотні, на вимогу командування корпусу створено один з чотирма сотнями. Такі зміни, що протрималися до кінця війни, пояснювалися нібито малочисельністю стрілецької формації. Командантами сотень стали сотник Василь Дідушок, поручники Осип Семенюк, Володимир Орза, приділений до УСС у жовтні 1916 р. із австрійського 41–го піхотного полку, та Осип Букшований. До леґiону також належали сотня скорострілів, якою командував хорунжий Василь Соловчук, чета «боротьби зблизька»[181] (хорунжий Осип Квас), куди входили відділи мінометів, гранатометів та світильників–вогнеметів, низка допоміжних підрозділів. Вже на фронті до них приєдналися технічна (четар Іван Сіяк) та Гуцульська (четар Іван Бужор) сотні, які певний час перебували поза леґiоном. Тоді ж було зорганізовано будівельну сотню (четар Михайло Гнатюк), що складалася з одужуючих після поранень і хвороб стрільців, та протигазову службу (четар Іван Іванець). Загалом станом на 20 червня 1917 р. стрілецький леґіон нараховував 26 старшин і 952 вояки[182]. Після реорганізації та кількаденного постою в Бережанах Українські Січові Стрільці вирушили під Куропатники — село, що розкинулося над річкою Ценівкою, на північний схід від Бережан.

Призначення неукраїнця командантом стрілецької формації, як i те, що австрiйська вiйськова влада чинила перешкоди поповненню леґiону пiсля його розбиття восени 1916 р., а також наступне об’єднання всiх сотень в один курiнь та заборона створювати другий