Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Тож держава багатьма способами залагоджувала взаємини в торгівлі, політиці та суспільстві. Також прямо чи опосередковано вона відповідала за працевлаштування й оплату праці мільйонів осіб, які мали щодо державних структур особистий інтерес — чи то як державні службовці, чи то як фахівці інших галузей. Випускники найкращих британських університетів, як і їхні однолітки, що отримували дипломи французьких grandes écoles (закладів вищої освіти), зазвичай шукали роботу не в приватному секторі, а тим паче не в промисловості чи торгівлі, а в освітній галузі, у медицині, сфері соціальних послуг і публічного права, у державних монопольних установах чи на державній службі. До кінця 1970-х років 60% усіх випускників університетів у Бельгії працювали у сфері державних послуг або в соціальному секторі, який дотувала держава. Європейська держава створила унікальний ринок для товарів і послуг, які вона могла надати. А ще — зачароване коло робочих місць і впливу, яке майже всюди викликало захоплення.

Доктринальні розбіжності щодо очевидних цілей держави могли бути приводом для гострих суперечок між лівими і правими, християнськими демократами і комуністами, соціалістами і консерваторами, але майже кожен отримував якусь користь від можливостей, що стосувалися доходів та впливу, які створювала для них держава. Віра в державу — як планувальника, координатора, посередника, арбітра, годувальника, доглядача й охоронця — була поширеним і спільним явищем практично в усьому політичному спектрі[262]. Держава добробуту була відверто соціальною, але аж ніяк не соціалістичною. У цьому розумінні капіталізм добробуту, такий, яким він поставав у Західній Європі, був справді постідеологічним.

Проте на тлі загального післявоєнного європейського консенсусу вирізнялося відмінне бачення соціал-демократів. Соціальна демократія завжди була гібридним утворенням — насправді, саме цим їй і дорікали вороги як лівого, так і правого політичного флангу. Соціальна демократія, практика в одвічному пошуку теорії, стала наслідком осяяння, яке зійшло на покоління європейських соціалістів на початку ХХ століття: що радикальна соціальна революція в серці сучасної Європи, яку провіщали та планували візіонери-соціалісти ХІХ століття, була в минулому, а не в майбутньому. Парадигма насильницького міського повстання, яку в ХІХ столітті вважали способом подолання несправедливості та неефективності промислового капіталізму, була не лише небажаною і такою, що навряд чи зможе реалізувати свою мету. Вона також була непотрібною. Справжніх змін у добробуті всіх класів можна було досягти поступовим і мирним шляхом.

Це не означало, що фундаментальні доктрини соціалізму, які походили з ХІХ століття, можна було відкинути. У середині ХХ століття переважна більшість європейських соціал-демократів, навіть якщо вони трималися подалі від Маркса та його загальновизнаних наступників, беззастережно вірили в те, що капіталізм у своїй основі недосконалий, а соціалізм — вищий і морально, і економічно. Від комуністів вони відрізнялися тим, що не поділяли їхніх переконань щодо швидкого й неминучого занепаду капіталізму та ідею про пришвидшення його кінця своїми політичними діями. Їхнє завдання, яке вони сформулювали для себе під час десятиліть Депресії, протистояння та диктатури, полягало в тому, щоб використовувати державні ресурси задля усунення соціальних патологій, притаманних капіталістичним формам виробництва і необмеженим наслідкам ринкової економіки — іншими словами, створювати не економічну утопію, а хороше суспільство.

Як покажуть пізніші події, політика соціальної демократії не завжди буде привабливою для нетерплячої молоді. Але вона інтуїтивно вабила чоловіків і жінок, які прожили жахливі десятиліття після 1914 року, а в деяких частинах Західної Європи соціальна демократія до середини 1960-х років із політичної течії перетворилася на спосіб життя. Кращого прикладу, ніж Скандинавія, годі й шукати. Із 1945 по 1964 рік частка голосів, яку отримувала Соціал-демократична партія Данії на загальнонаціональних виборах, зросла від 33 до 42%; у ті самі роки результати Норвезької робітничої партії коливалися в межах 43 і 48%. Що ж до шведських соціал-демократів, то їхня підтримка на післявоєнних виборах ніколи не опускалася нижче 45%. На виборах 1968 року вони навіть одержали більше половини голосів.

Що дивувало в цих результатах, то це не самі цифри. Соціалістична партія Австрії одного разу отримала майже таку саму підтримку, а на загальнонаціональних виборах 1951 року в Британії Лейбористська партія Клемента Еттлі взяла 48,8% голосів (хоча консерватори, нехай і з меншою кількістю голосів, одержали більше місць у парламенті). Прикметною була їхня виборча база. З більшим чи меншим успіхом скандинавські соціал-демократичні партії забезпечували собі дві п’ятих голосів країни, завдяки чому десятиліттями безперервно формували уряд, часом — разом із коаліцією нечисленних і слухняних молодших партнерів, але зазвичай самостійно. Із 1945 по 1968 рік вісім із десяти данських урядів очолювали соціал-демократи; водночас існувало п’ять норвезьких урядів, з них три — соціал-демократичні й чотири — шведські, усі під проводом «есдеків». У кадрах також спостерігалася сталість: у Норвегії Ейнар Ґергардсен очолював два соціал-демократичні уряди упродовж чотирнадцяти років загалом; у Швеції Таґе Ерландер керував і партією, і країною двадцять три роки — із 1946 по 1969 рік[263].

Скандинавські суспільства успадкували певні переваги. Маленькі й соціально однорідні, вони не мали ані заморських колоній, ані імперських амбіцій та впродовж багатьох років були конституційними державами. Данська Конституція 1849 року запровадила обмеження для парламентської форми правління, однак надавала широкі свободи для преси та релігії. Шведська (і на той час норвезька) Конституція 1809 року започатковувала сучасні політичні інститути, зокрема пропорційне представництво і зразковий інститут омбудсмена, який пізніше поширився по всій Скандинавії, а також створювала стабільну структуру, в межах якої могла розвиватися партійна політична система. Вона залишалася чинною до 1975 року.

Але Скандинавія — регіон лісів, сільського господарства, рибальства та жменьки первинних галузей промисловості, більшість із яких припадали на Швецію — історично була бідною. Трудові відносини у Швеції та особливо в Норвегії характеризувалися постійною напругою: упродовж перших десятиліть ХХ століття за кількістю страйків обидві країни обіймали перші сходинки у світі. Протягом Депресії 1930-х років країна потерпала від хронічного безробіття. У 1932‒1933 роках третина робочої сили Швеції була безробітна; у Норвегії та Данії без роботи сиділи 40% дорослого працездатного населення. Ці цифри були зіставні з найгіршими роками безробіття в Британії, німецькій Веймарській республіці чи в індустріальних штатах США. У Швеції криза призвела до силових протистоянь, зокрема в 1931 році в Одалені, коли армія придушила страйк на паперовій фабриці (ці події закарбовані у стрічці шведського режисера Бу Відерберґа «Одален 31», 1969).

У тому, що Скандинавія (і зокрема Швеція) не пішла шляхом інших суспільств на периферії Європи, які в міжвоєнний період переживали економічний занепад, насамперед заслуга соціал-демократів. Після