Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Держава активно сприяла неефективності британських виробників. Після війни влада розподіляла дефіцитні запаси сталі між виробниками на підставі їхньої довоєнної частки ринку, у такий спосіб консервуючи значний сектор економіки в запліснявілому минулому та рішуче караючи нових і потенційно більш ефективних виробників. Отже, поєднання гарантованих поставок, штучно створений високий попит на все, що вони могли виробити, і політичний тиск щодо відповідності економічно недоцільним нормам вели британські підприємства до банкрутства. Уже в 1970 році європейські та японські виробники відвойовували в них їхню частку ринку та перемагали як за якістю, так і за ціною. Нафтова криза початку 1970-х років, вступ до ЄЕС і втрата останніх захищених ринків Великої Британії в домініонах і колоніях зрештою знищила незалежне британське автомобільне виробництво. У 1975 році British Leyland, єдиний незалежний масовий виробник автомобілів у країні, занепав, тож його мусили рятувати шляхом націоналізації. Через декілька років його прибуткові складові за безцінь купив… BMW.
Занепад і подальше зникнення незалежного британського автомобільного сектору свідчить про тодішній стан британської економіки загалом. Спочатку їй велося не так уже й погано: у 1951 році Британія все ще була найбільшим виробничим центром Європи, виготовляючи більше, ніж Франція та Німеччина разом узяті. У Британії всі мали робочі місця, і вона справді розвивалася, хоча й повільніше, ніж решта країн. Однак країну підкосили дві нищівні обставини, одна з яких стала наслідком історичного невезіння, а другу вона створила собі сама.
Хронічна боргова криза Сполученого Королівства значною мірою була зумовлена накопиченням позик, узятих задля того, щоб шість років воювати проти Німеччини та Японії, а потім підтримувати шалені витрати на ефективну післявоєнну оборону (у 1955 році вони становили 8,2% національного доходу, тоді як у Німеччині — менше половини від цього показника). Фунт, який у 1950-х роках усе ще залишався важливою одиницею міжнародних розрахунків, був переоцінений, тому Британії було важко продавати за кордон стільки, щоб закрити постійний дефіцит стерлінга щодо долара. Як країна острівна й повністю залежна від імпорту харчів і ключової сировини, історично Британія компенсувала цю структурну слабкість за рахунок привілейованого доступу до захищених ринків Імперії та Співдружності.
Але ця залежність від далеких ринків і ресурсів, яка в перші повоєнні роки, коли інші країни Європи силувались відновитися, була перевагою, перетворилась на серйозний недолік, відколи розпочався підйом Європи — й особливо зони ЄЕС. Британці не могли змагатися із США, а пізніше з Німеччиною, на жодному незахищеному закордонному ринку тоді, коли британський експорт навіть до Європи відставав від експорту інших європейських виробників. У 1950 році британський експорт готових товарів становив 25% світового експорту, а двадцять років по тому — тільки 10,8%. Британці втратили свою частку світового ринку, а їхні традиційні постачальники — в Австралії, Новій Зеландії, Канаді й африканських колоніях — також тепер переорієнтовувалися на інші ринки.
Отже, певною мірою відносний економічний занепад Британії був неминучим. Але й власний внесок Британії не варто недооцінювати. Ще до Другої світової війни британська промисловість заслужено прославилася своєю неефективністю, за інерцією рухаючись за рахунок давніх досягнень. Не можна сказати, що її продукція коштувала надто дорого, зовсім навпаки. Як зауважив Мейнард Кейнс у в’їдливому коментарі щодо післявоєнних економічних перспектив Британії, «погодинна оплата праці в цій країні, грубо кажучи, дві одиниці на годину, а в США — 5 одиниць на годину… Навіть сумнозвісна неефективність британських виробників навряд чи (сподіваємося) буде спроможна змінити загальний баланс вартості на свою користь у більшості промислових сфер, хоча треба визнати, що в деяких важливих випадках їм це вдалося… Наявна статистика свідчить про те, що, якщо ми такого продукту ще не робили, ціною ми можемо обійти увесь світ»[261].
Однією проблемою була робоча сила. На британських заводах працювали чоловіки (та іноді жінки), які традиційно належали до буквально сотень давніх ремісничих спілок: автомобільні заводи British Leyland у 1968 році нараховували 246 різних профспілок, з якими керівництво мало окремо узгоджувати кожну деталь щодо темпів виробництва й оплати праці. Це був час, коли безробіття не існувало. Насправді підтримання повного працевлаштування було головною соціальною метою кожного британського уряду тих років. Тому прагнення уникнути повернення в жахи 1930-х років, коли люди й машини деградували від бездіяльності, переважали будь-які міркування щодо зростання, продуктивності чи ефективності. Профспілки — й особливо їхні місцеві представники від заводських цехів — були найвпливовішими за весь час свого існування. Страйки — симптом не лише войовничості робітників, а й некомпетентності керівництва — постійно супроводжували британські повоєнні промислові будні.
Навіть якби керівництво британських профспілок вчинило за німецьким прикладом та запропонувало дружні цехові відносини й стримування заробітної плати в обмін на інвестиції, безпеку і зростання, навряд чи більшість працівників на це купилися б. Ще в 1930-х роках майбутній прем’єр-міністр від партії лейбористів Клемент Еттлі точно визначив причину британського економічного недугу — брак інвестицій, інновацій і руху робочої сили, а також обмеженість керівництва. Але, коли він та його послідовники опинилися при владі, здавалося, що їм несила зупинити цей занепад. Тимчасом як німецька промисловість успадкувала всі переваги запроваджених нацистами і спричинених війною перетворень, давні, неконкурентоспроможні британські виробництва одержали в спадок застій і глибокий страх змін.
Текстильні фабрики, шахти, суднобудівні, металургійні заводи й легке машинобудування в післявоєнні десятиліття потребували переобладнання та реорганізації; але керівники британських заводів радше обирали роботу в умовах браку інвестицій, недостатніх досліджень і розробок, низьких зарплат і дедалі меншого кола клієнтів, замість того щоб ризикнути й розпочати заново з новою продукцією для нових ринків — так само як вони воліли краще задовольняти профспілки, аніж кинути виклик неефективним усталеним практикам ринку праці. Що з цим робити, було незрозуміло. Знову процитуємо Кейнса: «Якби через якусь прикру географічну помилку Повітряні сили США (хоча зараз і надто пізно багато очікувати від ворога) знищили всі фабрики на північно-східному узбережжі та в Ланкаширі (тоді, коли всередині, крім директорів, нікого нема), нам було б нічого боятися. Я і гадки не маю, як ще ми можемо повернути собі життєрадісну наївність, яка, вочевидь, потрібна для успіху».
У Франції подібну спадщину управлінської некомпетентності й інертності подолали завдяки
