Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Тогочасні критики переймалися тим, що самовпевнений конформізм американської популярної культури в поєднанні з виразним або прихованим політичним підтекстом, який мали фільми, розраховані на масову аудиторію, міг розбестити або приспати почуття європейської молоді. Утім здається, що в результаті вийшло навпаки. Молоді європейські глядачі відфільтровували пропагандистський складник мейнстримного американського кіно: вони заздрили «гарному життю», яке бачили на екрані, так само як і їхні батьки двадцять років тому, але реготали з удаваного пафосу і наївності американської романтики й домашнього побуту. Проте водночас вони дуже зважали на стиль виконавців, який часто був революційним.
Музика з американських фільмів потім звучала на радіо, у кав’ярнях, барах і танцювальних залах. Мова тіла бунтівної американської молоді, як її зображали в кіно, ставала словом моди для її європейських однолітків. Молоді європейці починали вдягатися «по-американськи»: коли «справжні джинси Levi’s» з’явилися в продажу на барахолці в Парижі в травні 1963-го, охочих купити їх було значно більше, ніж пропозиції. Американський молодіжний одяг, який складався з джинсів і футболок, говорив дуже мало про класову належність його носіїв (принаймні доти, доки і те, й інше не взяли на озброєння дорогі дизайнери преміум-класу, та й то різниця відтак полягала не в соціальному статусі, а у фінансових можливостях). Насправді джинси, ставши одягом і середнього, і робітничого класу, були показовим зворотним процесом традиційного розвитку моди «згори вниз», «вирісши» із традиційного статусу робочого одягу. Крім того, вони були виразно молодіжними: як і багато інших запозичених із кінофільмів кінця 1950-х років фасонів, які лягали щільно по фігурі, вони не пасували до статури старших людей.
Упродовж дуже короткого часу джинси, так само як і мотоцикли, кока-кола, довге волосся (у чоловіків і жінок) та попзірки, у Західній Європі породили місцеві адаптовані версії (східніше і фільми, і продукція, якими вони хизувалися, були недоступні). Це була частина ширшої тенденції. Заяложені американські кінематографічні теми — наукова фантастика, детективи, вестерни — адаптували в стилізованих європейських версіях. Мільйони західних німців довідувалися про ковбоїв із романів у м’яких палітурках, написаних місцевими авторами, які ніколи не бували в Америці. У 1960 році німецькомовні романи-«вестерни» продалися накладом 91 мільйон примірників на рік лише у Федеративній Республіці. Після історій про бельгійського хлопчика-детектива Тентена другим за популярністю героєм європейських коміксів був інший бельгійський продукт — «Щасливчик Люк», розгублений і симпатичний ковбой, персонаж щотижневих коміксів французькою й нідерландською мовами. Америка, справжня чи уявна, ставала природним тлом для легких розважальних жанрів.
Вплив Америки на молодих європейців безпосередньо позначався на тому, що вже й так повсюдно оплакували як «провалля між поколіннями». Батьки спостерігали й нарікали на схильність молодих європейців в усіх країнах «приправляти» свою мову справжніми або вигаданими американізмами. Автори одного дослідження підрахували, що в австрійській і німецькій пресі впродовж 1960-х років кількість таких «американізмів» збільшилась у чотирнадцять разів. У 1964 році французький критик Рене Етьємбл опублікував твір «Parlez-vous Franglais?»[258] — розважальну (і, як дехто сказав би сьогодні, пророчу) оповідь про те, як засмічення англіцизмами шкодить французькій мові.
Антиамериканізм — принципова недовіра і відраза до американської цивілізації та її проявів — зазвичай був зосереджений серед культурних еліт, а через їхню впливовість здавалося, що це явище більш поширене, ніж це було насправді. Культурні консерватори на кшталт Андре Зіґфріда у Франції, у чиїй праці 1954 року «Tableau des États-Unis»[259] повторено обурення і деякі антисемітські тези міжвоєнної полеміки, погоджувалися з культурними радикалами на кшталт Жан-Поля Сартра (чи Гарольда Пінтера у Британії в пізніші десятиліття): Америка була краєм істеричних пуритан, яких поглинають технології, однотипність і конформізм та які позбавлені оригінальності мислення. Такі культурні застереження більше були пов’язані з темпом змін у самій Європі, аніж із викликами чи загрозами, які становила Америка. Подібно до того, як європейські підлітки пов’язували своє майбутнє з Америкою, якої вони майже не знали, їхні батьки звинувачували її у втраті Європи, якої ніколи не існувало, — континенту, впевненого у своїй ідентичності, авторитеті й цінностях, та байдужого до спокус модерності й масового суспільства.
Такі настрої ще не встигли широко розповсюдитись у Німеччині, Австрії чи навіть в Італії, де багато старших людей усе ще вважали американців визволителями. Натомість в Англії і Франції, двох колишніх імперіях, яких безпосередньо потіснив підйом Сполучених Штатів, антиамериканізм траплявся частіше. Як повідомляв читачів французького тижневика L’Express Моріс Дюверже в березні 1964 року, комунізм більше не становив загрози: «Наразі для Європи існує лише одна небезпека, і це американська цивілізація» — «цивілізація ванн і холодильників», як тринадцять років тому її зневажливо охарактеризував поет Луї Араґон. Але, попри гордовиту зневагу паризьких інтелектуалів, цивілізація ванн і холодильників — а також внутрішніх водопроводів, центрального опалення, телевізорів і автомобілів — була саме тим, чого тоді прагнула більшість європейців. І вони бажали цих товарів не тому, що ті були американськими, а тому, що вони втілювали комфорт і ступінь зручності. Уперше в історії комфорт і зручність стали доступні більшості населення Європи.
Післяслово
Історія двох економік
Німеччина — це край, повний дітей. Страшно собі навіть уявити, що було б у далекосяжній перспективі, якби Німеччина виграла війну.
Сол Падовер, 1945 рік
Звичайно, якби ми програли дві світові війни, нам списали всі борги — замість того щоб накопичити їх майже 30 мільйонів фунтів, — позбулися всіх наших зовнішніх зобов’язань та не утримували війська за океаном, тоді ми могли б бути багатими, як німці.
Гарольд Макміллан
Заможність і сила британської економіки, якою [канцлер Скарбниці Великої Британії Річард] Батлер вихвалявся в кількох промовах у 1953 і 1954 роках, були чи не останньою хвилею процвітання, яка сягала британських берегів від ходи німецького економічного лайнера, що мчав уперед, тягнучи за собою
