Конституційне право України - Володимир Годованець
Визначаючи та закріплюючи ідею місцевого самоврядування та його відмежування від сфери державного управління, Конституція України встановила, що місцеве самоврядування використовується для вирішення місцевих питань у територіальних громадах сіл, селищ і міст і є їх конституційним правом. Але це не означає, що держава може повністю відійти від правового регулювання структури, функцій і повноважень місцевого самоврядування, тому що це не лише сфера самоорганізації населення, але й специфічний рівень влади.
Основним системотворчим елементом суспільного ладу є економічна система суспільства яка передусім характеризується відносинами власності та формами управління економічними процесами.
Конституція України передбачає право на існування власності Українського народу: державної, комунальної, приватної, інтелектуальної. Так, стаття 13 проголошує, що «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Згідно зі статтею 41 «кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом», і є непорушним. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.
У широкому розумінні право власності складається з таких елементів:
права володіння, тобто виняткового фізичного контролю над благами;
користування, тобто застосування корисних властивостей благ для себе;
управління, тобто права вирішувати, хто та як забезпечуватиме використання благ;
на доход, тобто права володіти результатами від користування благами;
права суверена, тобто на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;
на безпеку, тобто на захист від експлуатації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;
на передачу благ у спадок;
на безстроковість володіння благом;
заборони на користування благом, що завдає шкоди довкіллю;
на відповідальність у вигляді стягнення, тобто на можливість використання блага для оплати боргу;
на залишковий характер, тобто на існування процедур та інститутів, які забезпечують відновлення порушеної правомочності.
Управління об’єктами державної власності та забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності здійснює (на підставі статті 116 Конституції України) Кабінет Міністрів України, а управління майном, що перебуває у комунальній власності (на підставі статті 143 Конституції України) здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.
Основні положення про власність в Україні встановлюються Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. зі змінами й доповненнями, внесеними до нього наступними законами України. Відносини власності, не врегульовані цим Законом, регулюються Цивільним кодексом України та іншими законодавчими актами, а особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності визначаються спеціальним законодавством України.
Значну увагу в Конституції України приділено створенню умов підприємницької діяльності, яка є самостійною ініціативою, систематичною, на власний ризик, діяльністю з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і заняття торгівлею з метою одержання прибутку.
Стаття 42 Конституції України проголошує, що «кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом». І далі: «Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом».
Для розвитку підприємницької діяльності необхідні такі умови:
стабільність державної економічної та соціальної політики, яка є джерелом формування у підприємців та інвесторів упевненості в тому, що вони не стануть жертвами кон’юнктурних політичних рішень або кампаній;
позитивна громадська думка — ставлення до підприємництва як до одного з престижних занять у суспільстві, а також терпимість до підприємницьких невдач;
пільговий податковий режим, який забезпечує дійові стимули для відкриття нових підприємств і розширення тих, що існують;
наявність розвинутої інфраструктури підприємництва — інноваційних і впроваджувальних центрів, що фінансуються на пайових засадах державою та приватним бізнесом, консультативних центрів і центрів з питань підготовки підприємців;
ефективна система захисту інтелектуальної власності, дія якої охоплює не тільки винахідництво, але й всю продукцію, у тому числі нові ідеї, концепції та методи ділової активності;
дебюрократизація процедури регулювання господарської діяльності з боку державних органів, зокрема скорочення форм звітності, поліпшення правил реєстрації нових фірм.
Загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України, а також гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки визначає та встановлює Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. зі змінами й доповненнями, внесеними до нього законами України впродовж 1992–1995 рр.
Особливими складовими економічної системи держави є монетарна та фіскальна політика.
Важливе місце у формуванні та функціонуванні суспільного ладу України посідає її соціальна система, яка являє собою сукупність соціальних об’єднань і форм соціальної діяльності. До сукупності соціальних спільностей належать українська нація як етнос, корінні народи, національні меншини, соціальні групи, трудові колективи, територіальні громади, а до соціальних об’єднань — соціальні громадські організації (профспілки, молодіжні, жіночі організації тощо).
Згідно з Конституцією України (стаття 36) «професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів». Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок в Україні визначаються Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р.
Складовою соціальної системи є також галузеві й територіальні соціальні системи у вигляді відповідних підприємств, установ та організацій системи охорони здоров’я, медичної допомоги та медичного страхування, відпочинку, соціального захисту тощо.
Основним видом соціальної діяльності є трудова діяльність, праця. Стаття 43 Конституції України зазначає, що «кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом».
За характером соціальної діяльності однією із найважливіших соціальних підсистем є система охорони здоров’я, яка на підставі статті 49 Конституції України «забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм». Охорона здоров’я, як і інші види соціальної діяльності, соціального обслуговування, має державні та недержавні форми, але «держава створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян
